Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

З вершинами барокової книжкової графіки кінця XVII – початку XVIII ст. пов'язані три видатні в історії українського мистецтва постаті – Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перші були, ймовірно, братами; вчилися у майстерні граверів Кіліанів в Аугсбурзі, а розпочинали самостійний творчий шлях в друкарні Віленської академії (разом з ними у 80-х роках XVII ст. тут почав працювати і чернігівець Іван Щирський). У 1688 р. Олександр Тарасевич переїхав до Києва; невдовзі тут же бачимо і Леонтія та Івана Щирського (Олександр постригся в ченці у Києві, а Щирський – у Чернігові). Леонтій Тарасевич між 1689 і 1693 рр. повторно працював у Вільні, а далі знову в Києві, де й помер перед 1710 р., ймовірно, теж прийнявши чернецтво. Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки і абсолютно барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених зашифрованого асоціативного змісту і пишної алегоричної театральності.

Врешті, величезну пропагандистську роль у засвоєнні нових естетичних смаків відіграло письменство. Особливо прислужилися до цього три головні змістові потоки: 1) світський розповідно-публіцистичний, представлений прозою Граб'янки й Величка, про що досить широко оповідалося вище (безсумнівно бароковим був погляд обох авторів на історію як на грандіозне повчальне дійство, де кожна битва – патетична, кожний образ – засимволізований, кожна дійова особа – ідеал або антиідеал, не кажучи вже про сам стиль оповіді, що плине потоком непередавано-барвистих риторичних акордів); 2) світський панегіричний та емблематичний, котрий у типі алегорій та символів найближче перегукувався зі своїми польськими взірцями, ба – навіть мова багатьох панегіриків та емблематичних віршів, тобто римованих пояснень до гербів і алегоричних зображень, і надалі залишалася польською чи латинською; нарешті, 3) духовний, представлений житіями святих, духовними віршами і проповіддю (цей потік письменства функціонував майже виключно староукраїнською мовою, апелюючи до побожного руського читача).

Високі зразки духовної літератури кінця XVII – початку XVIII ст. вкупі з козацькою історичною прозою засвідчують, що українська культура як національний феномен оформилася власне в цей час, з поєднанням внутрішніх імпульсів та світоглядно-естетичних віянь привнесеної ззовні бароковості. Зокрема, особливо яскравий вияв це знайшло в новому чуттєво-емоційному ставленні індивіда до Бога, вираженому через розповсюдження метафізичної поезії. Зразків її збереглося багато, однак неперевершеним класиком слід визнати видатного теолога й письменника Данила Туптала, що увійшов до історії літератури під іменем Димитрія Ростовського. Народився Туптало 1651 р. у м. Макарові під Києвом у родині козацького сотника; студіював у Києво-Могилянському колегіумі, а з 1668 р. під іменем Димитрія постригся у ченці; проповідував і займав ігуменські пости по різних монастирях, з 1702 р. був поставлений митрополитом Ростовським за межами України; помер 1709 р., згодом канонізований як святитель. Духовна поезія Димитрія Ростовського, маючи за мету (як і всяке віршоване слово тих часів) дати читачеві зразок наслідування досконалого та почитання божественого, насичена новим для українського письменства, пронизливо особистісним мотивом екстатичної любові до Бога.

Не менш яскраво новації відбилися і на проповідницькому жанрі тогочасної української літератури, представленому багатьма талановитими постатями, серед яких особливо вирізняється ректор Києво-Могилянської академії, теолог-полеміст Йоаникій Галятовський та його молодші сучасники – Антоній Радивиловський, Лазар Баранович, Димитрій Ростовський і Стефан Яворський. Згідно з бароковою теорією проповіді, промовець мусив вразити слухача, активізуючи його увагу (звідси схильність до риторичних ефектів, і парадоксів). Першовідкривачем такого типу красномовства в Україні був, без сумніву, Галятовський.

Зазирнувши у майбутнє, не можна оминути увагою, що барвиста пишномовність і буйний, побудований на паралелізмах синтаксис Граб'янки, Величка і барокових проповідників ще не раз відгукнуться в українській літературі – від російськомовного Миколи Гоголя до власне української прози XIX–XX століть.