Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

До козацьких творів кінця XVII–XVIII ст., присвячених давньому й недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу назву "козацько-старшинські літописи", хоча з літописами в звичному значенні слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну назву – "література канцеляристів". Козацька публіцистика, вбрана в шати історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.

Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше одночасно в трьох пам'ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710), творі Григорія Граб'янки "Дійствія презільної брані" (1710) та двох книгах Самійла Величка, об'єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715 і початком 1720-х рр.). Політичним ядром української спільноти (Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті чужоземне походження – від войовничих "сарматів" чи "савроматів", тобто кочових іраномовних племен, які з II ст. до н.е. по IV ст. н.е. контролювали степи Північного Причорномор'я. Козацький варіант сарматської легенди (згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві племена аж до р. Ельби, влилися в праукраїнський (слов'янський) етнос як стан воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії на тему войовничості алано-хозарів, що були постраховиськом для навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб'янки). Підкреслюючи вагу хозарсько-козацького народу в подіях стародавнього минулого, Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з Хозарським каганатом VIII ст.: згаданий народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв'язком із його зверхником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження Константина, сина імператора Льва III Ісавра, на дочці хозарського кагана при укладенні у 732 р. мирної угоди Візантії з Каганатом). Характерно, що про цей же епізод, плутаючи, щоправда, хронологію та імена, оповідає і Граб'янка.

Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло Величко, послідовно підкреслюючи "шляхетність" козаків: у його Літописі вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої. Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з'єднує докупи обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-руський савроматійський.

У його складі і Граб'янка, і Орлик, і Величко розрізняють дві суспільні верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж – поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська (!), Вітебська (!) й Полоцька (!) (в іншому місці – від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська). Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає