Мáліна

Тоді, неподалік від Рю Монж[341], дорогою на Пляс де ля Контрескарп[342], я купила в малому бістро, відчиненому цілу ніч, дві пляшки вина, червоного, а потім ще й пляшку білого. Я подумала, може хтось червоного і не любить, врешті-решт, не можна ж людину засуджувати на червоне. Чоловіки спали, або тільки вдавали, що сплять, і я прокрадалась до них і клала на землю пляшки, настільки близько, щоб помилитись було неможливо. Вони повинні були зрозуміти, що пляшки належаться їм. Іншої ночі, коли я знову робила це, один із клошарів[343] прокинувся і вимовив щось про Бога, «que Dieu vous…[344]», а пізніше, в Англії, я почула щось ніби «…bless you[345]». Я забула, звичайно, за яких обставин. Припускаю, що зранені так озиваються часом до зранених, і потім продовжують жити десь далі, так як і я продовжую жити десь далі, укрита всіма можливими ранами.

Один із тих чоловіків у Парижі, хоча я не знаю, чи це був той, хто прокинувся саме тієї ночі, звався Марсель, у моїй пам’яті лишилося тільки його ім’я, гасло поряд із іншими гаслами, як Рю Монж, як дві або три назви готелів та номер кімнати 26[346]. Про Марселя, одначе, я знаю, що він уже не живе, і що помер він дивною смертю…

Маліна перебиває мене, він мене береже, однак, здається мені, що його бажання мене берегти призведе до того, що я ніколи зможу розповідати. Це Маліна не дає мені розповісти.