Мáліна

Маю проблему з пам’яттю, я сушу голову над кожним спомином. На руїнах у нас не було тоді ані крихти надії, ми навзаєм говорили лише про надію, переконували одне одного, саме тоді з’явилися перші спроби зобразити час, який згодом найменували перші повоєнні роки. Про інші не доводилось чути. Це також було обманом. Я майже дозволила себе переконати у тому, що коли будуть вставлені дверні та віконні рами, коли зникнуть купи сміття, тоді все відразу поліпшиться, знову можна буде жити в оцих будинках, жити в них далі. Однак навіть той факт, що я роками хотіла сказати щось про життя в цих будинках, тривання життя, як тривожно мені було, хоча ніхто і не мав бажання мене вислуховувати, достатньо вже красномовний. Ніколи мені не спадало на думку, що спочатку треба все зруйнувати, розкрасти, розпродати, тричі перепродати й перекупити за рогом. Недалеко від парку Ресселя[337] мав бути найбільший з усіх чорний ринок, з огляду на небезпеки численні треба було вже у ранніх сутінках обминати його через Карлспляц[338]. Одного дня чорний ринок нібито припинив своє існування. Але я не певна того. З нього постав всезагальний ринок, і, коли я купую собі сигарети або хочу придбати яйця, то знаю, проте лишень зараз, що походять вони із чорного ринку. Ринок в цілому є чорним, таким чорним тоді він не міг іще бути, бо йому бракувало всезагальної герметичності. Згодом, коли всі вітрини були вже повні, і все громадилося штабелями, консерви, коробки, ящики, я більше не могла купувати нічого. Лиш тільки заходила я до великих універмагів на Маріягільферштрассе, хоч би до Ґернґросса[339], мені ставало недобре, однак саме тоді Христина порадила не ходити до малих дорогих магазинів, а Ліна схилялася до Герцманського[340] більше, ніж до Ґернґросса, і я намагалася так робити, але в мене нічого не вийшло, я не можу бачити нараз більше однієї речі. Тисячі різноманітних тканин, тисячі банок консервних, ковбас, черевиків та ґудзиків, усе це згромадження різних товарів я бачу лише як одну чорну пляму. Над усім, що виражено великими числами, надто велика загроза, множина має бути абстрактною, має бути теоретичною формулою, якою можна оперувати, їй притаманною має бути чистота математики, лише в математиці допустима краса мільярдів, мільярд яблук, однак, неїстівний, тонна кави наводить на думку про численні переступи, мільярд людей — це щось неймовірно зіпсуте, убоге, огидне, втягнуте в чорний ринок, зі щоденною потребою в мільярдах буханок хліба, картоплі та порцій рису. Навіть тоді, коли вже їжі було достатньо, я ще довго не могла по-справжньому їсти, та й зараз я їсти можу лише тоді, коли зі мною разом їсть ще хтось інший, а сама їм тільки тоді, коли переді мною лежить всього одне яблуко й один шматок хліба, коли лиш один залишився шматок ковбаси. Це має бути щось з того, що залишилось.