На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
До школи запросили дочку директора ткацької фабрики Гайстер Ріву, яка має вищу освіту, поговорили з нею й вона погодилася. Іван провів кілька уроків у її присутності, пояснив, як планувати уроки й здав клас. Діти вже читають і пишуть слова, тож їй буде не важко.
Ганну Данилівну проводжав колектив. Івана переселили в її житло. Ця квартира хоч і завелика для одинокого, зате тут є плитка, по-німецькому вмуровані біля неї два котли, повні піску, для тепла. Поряд квартира нової директриси. Тут усе зручно: круглий стіл серед кімнати, на столі учнівські зошити, підручники, над столом електролампочка. Одне лише погано, немає чого читати, шкільна бібліотека дуже бідна. Кортить щось почитати рідною мовою. За час перебування в неволі не довелося ні разу потримати в руках української книжки.
Зима на Саратовщині хоч і не така люта, як в Архангельському краї, але все одно холодно. Його одяг не пристосований до холодів, а придбати тепліший бракує коштів та й ніде.
Обов'язки завпедчастиною відвідувати уроки вчителів. Уже побував на уроках у першому класі в Гайстер. Дітки читають буквар, пишуть невеличкі речення. Відвідує й старші класи, відмічає хороші й негативні сторони в роботі вчителів. Усе, що на уроках подобається, занотовує, навчається вести уроки, як це роблять учителі з великою практикою.
Лише коли залишається в своїй кімнаті на самоті, обсідають усілякі думки. Ніяким кілком їх не виколотити з голови, що передумав він і там у тайзі, і тут на чужині. Важко розплутати те, що понав'язував-понагромаджував у власній свідомості безсонними ночами. Де тепер уся його рідня, діти, зрадлива дружина?
Тяжкі думи... У них буває там, де й не хочеться, а то й нереально. Вони затягли його до небіжчика батька. Бачить його в труні, бо сам ховав із сестрами: широка сива борода лежить на грудях, а більше не пригадує нічого. Уже двадцять років тліє в землі батьковий прах.
Мамину могилу не знайшов. Не уявляє її тепер, уже минуло двадцять шість років, як у землі вона лежить. Її поховали без нього, далеко був від сім'ї, мотали його українськими степами круговії Української революції. Сестри розповідали:
— Мама страдниця, доля якої була гіршою за полин. Віддавала Богові душу в 1918 році вночі, у той час, як проти нашої хати через річку палав панський палац поміщика Дмитра Давидова. Поклали мертву на лаву, схрестили їй вистраждані руки на запалих грудях. Воскову свічку не світили, бо важко було її дістати. У хаті від заграви пожежі було видно як удень. Поголосили, потужили, а потім доправили небіжцицю на сільське кладовище, де попивали ближні й дальні родичі й просто односельці.
У пам'яті залишилися мамині пісні, які співала вона над колискою їм, своїм діткам, і казки, що в їх дитячій уяві закарбувалися навіки. Так кожна сім'я має свій початок, розквіт і кінець. Такий закон природи й людського буття.
VI
Надійшов лист із Алма-Ати від брата Якима: «Лежу дуже хворий, мабуть останнього оце листа тобі пишу, мій дорогий менший брате». І дійсно, лист був останній. У той 1943 рік Якима не стало.
Невідомо, де решта братів тепер. Знає лише, що старший на рік брат Антін лежить поряд із батьковою могилою на вербівському кладовищі. Є ж десь брати Артем, Павло, Олекса, Гриша, тільки де вони? Є ще сестра Горпина, до війни була в Моздоці, друга сестра Марія живе у Вербівці. Розкидала доля їх сім'ю по білому світу.
У школу не пішов, лежить хворий. Капітоліна Петрівна забігла до нього зранку й уже знає про це. Учителька третього класу Курзюк Катерина принесла поснідати, поставила термометра й попередила:
— У вас грип, надвір не виходьте!
Після уроків навідали старшокласниці: вимили підлогу, витопили в грубці й плиті, прибрали в кімнаті. Увечері не забарилися й хлопці, принесли потужну електролампочку, бо в нього слабенька. Так відвідували поки не видужав. На серці радість, давно не відчував такої уваги й людяності до себе.
Якось на шляху до школи перепинили його шкільні техробітниці:
— Дрова дубові, міцні, через це давно в нас розвалились топорища. Завгосп Зімін не зугарний зробити нові, а самі ми не вміємо.
Узявся він сам за роботу. І пішло-поїхало! Довелося також вставляти дно у відра, бо їх ніде купити, а Зімін навіть молотка в руках ніколи не тримав. На щастя, знайшов Іван у сараї біля квартири інструменти бляхаря, мабуть німець, що тут проживав, обожнював цю справу.
Мати директриси просить полагодити їй каструлю, що продірявилася. Коли ж довідались інші, що він майстровитий, потягнулися вервечкою сусідки з кухонним посудом й іншим господарським причандаллям. Що ж поробиш? На безриб'ї й рак риба! Довелось уважити всім, добре що все це він уже робив у батьківській кузні. Голова сільської Ради Зайцев, який поселився в кімнаті, де раніше жив Іван, дивується:
— Уперше бачу, що вчитель та ще й завуч школи, має такі «золоті руки».
Сам він колишній бухгалтер, не здатний навіть розколоти поліна.
Дивно, що в селі немає ні клубу, ні інших якихось закладів, навіть пивнушки. Чим же цікавилися, як проводили дозвілля тут німецькі хазяї?
При ткацькій фабриці також нічого не має. Одна тільки аптека в селі та ще добротна школа, збудована нещодавно. Іноді піонервожата Оля Топольська виступає з хором у клубі, який наспіх обладнали в порожній хаті. Вона грає на піаніно, уміє організувати дитячий хор, оце й все, що є з культурного дозвілля в селі.
VII
Підходить новий 1944 рік. Шість разів Іван зустрічав це свято в неволі, тепер відзначає його вже на свободі. У районі, годині о десятій вечора, у першій школі зібралися вчителі, лікарі й запрошені офіцери місцевого гарнізону з оркестром. У залі любителі танців кружляють парами під патефон. Не встигають міняти платівки з піснями Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, старовинними вальсами «Амурські хвилі», «Дунайські хвилі», «На сопках Манджурії». Атмосфера справді напрочуд святкова.
Згодом запросили всіх зайняти місця за столами, які винесли з суміжної класної кімнати. Усі втихомирились і розсілися, тоді розпорядник вечора голова профспілки вчителів Бершацький оголосив:
— Наше частування не таке розкішне, більше традиційне, такі обставини нині. Думаю, що ми зараз вип'ємо половину своєї порції, а решту — рівно о дванадцятій годині. Згода?
Перед кожним поставили тарілку й кухлика. Усі випили трішки й закусили смаженою рибою. Жінки доливають із своїх кухликів сусідам-чоловікам. Після такої «зарядки» почали співати й танцювати. Хоч у кожного, певен Іван, на серці туга, як і в нього. Іде війна, і не має в цьому залі жодної людини, котру б вона не торкнулася своїм крилом.
Як і годиться, о дванадцятій годині всі знову повернулися за столи. Узяв слово місцевий лікар:
— Бажаю всім щастя й здоров'я в наступному 1944 році! Вип'ємо за те, щоб наша армія прогнала лютого ворога з нашої землі й добила в його лотові!
Говорив він так доладно, що жінки плакали. Сам він, молодий красень, інвалід без однієї ноги. У цій компанії всі чоловіки інваліди, за винятком військових. Як зустріли новий 1944 рік і затих оркестр, лікар запропонував:
— Хай кожний із присутніх що-небудь розповість, проспіває, продекламує або хоч затанцює.
Іван виглядав таким сіромашним, що звернули увагу на це дві молоді вчительки, які сиділи поруч. Запропонували йому свій спирт, а коли відмовився, здивувалися й запитали прямо:
— Хто ви за один, що так скромно й непоказно себе поводите?
Признався їм. Настрій ніскільки не змінився після запропонованої порції спирту. Адже соромиться свого костюма, незнайомих хоч і щирих людей, а головне, не вивітрився ще з нього табірний синдром.
Першим розпочав оповідь лікар, розсмішив усіх до сліз. Потім було досить пісень, декламацій і танців. До Івана підсіла молода дівчина, техробітниця школи й почала розпитувати: