На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
— Якщо проблему можна вирішити за гроші, це не проблема, це витрати.
Він регулярно обходить барак і приймає замовлення на якесь барахло. Сам знає, у кого що є виміняти. Закупляє пайки хліба, міняє його на махорку. Словом, уособлення табірної комерції — це Хаїм. При ньому завжди яскраво-червона бляшана скринька, яка замикається хитромудрим внутрішнім замочком. У ній він зберігає гроші. Вона в таборі знайома всім. Буває залишить її посеред табору, сам піде в своїх комерційних справах, а скринька стоїть, усі її обминають і не чіпають.
Хаїм не вурка, з ними живе мирно, бо інколи допомагає, комерцію веде чесно. Усі молоді побутовці від нього мають поживу й тримають його сторону. Отож у таборі вся комерція сконцентрувалася в його руках. Улюблена його примовка:
— З грошима не так добре, як без них погано.
А на подію біля вахтерських воріт, він теж має свій своєрідний погляд:
— Той лікар Левін таке добротне пальто мав! Не встиг я з ним словом перекинутися, як тут же на нього налетіла банда молодих ідіотів і почала його гамселити. Ех, яке ж то пальто було... я впевнений, що він запросив би не більше як 5 кілограмів пайків хліба... І на тобі... бідна моя головонька.
Хаїм спересердя почухав свою борідку. Багато в таборі є чудних людей.
VII
Наближається свято 1 травня. У їхньому бараці, де мешкають лише «вороги народу», вирішили його відзначити. Хтось запропонував:
— Гуртом прохатимемо в начальника дозволу на концерт. Для цього є сили, керівник у нас Бобрицький Тиміш Іванович, старий учитель, який знає музичну справу й уміє керувати хором.
Урешті дозвіл отримали, програму затвердив сам начальник табору. Але для зведеного хору вкрай необхідні жіночі голоси. Залучити жінок, охочих увечері ходити до клубу на репетиції, довірили молодому зеку Палію, який кохається в українських народних піснях. З дозволу коменданта він побував у жіночому бараці, домовився з деякими бажаючими. Опісля призначили репетиції в клубі.
30 квітня, як і завжди перед святами, пізно вночі в бараці — обшук. Вохра відбирає всі металеві речі, ложки, ножики, забрали навіть голки з шапок у кого були. Шукають листи з волі, відібрали конверти, папір до найменшого клаптика, а також олівці й чисті зошити, зазирають у валянки, рукавиці, вивертають кишені бушлатів і штанів. У кожного зека на душі образа, а почуття таке огидне — ніби ти щось украв і тебе впіймали на гарячому.
Уранці 1 травня, дзвонять у рейку на розвод, похмуро чалапають зеки за хлібом і баландою. Настрій покращав, коли з'явилося сповіщення величезними літерами, про зміст якого весь табір дізнався миттєво: «Увечері о шостій годині в клубі відбудеться концерт силами ув'язнених».
У Талагах це значна подія, концертів тут зроду не траплялось. Усіх бажаючих барак-клуб умістити не зміг. У першому ряду розсілося табірне начальство, а далі все забито зеками.
Першим на підмостки вийшов чоловічий ансамбль і заспівав усім відому, пісню «По долинах і по узгір'ях». Зеки, давно відірвані від культурного життя, тож у залі запанувала мертвецька тиша. Після закінчення пісні оплесків не пролунало, лише чулося схлипування й шморгання носами.
Наступним номером Палій з Іваном виконують дуетом українську пісню «Де ти бродиш, моя доле?». Пісня викликала цілий шквал емоцій — крик, плач, оплески. Українці плачуть, побутовці своє захоплення висловлюють криками, решта щосили плещуть у долоні. Пісня «Сиджу за ґратами в темниці сирій» у виконанні Шумигая й Палія змусила плакати росіян, інші аплодують і схвально кричать.
Начальники поміж собою перешепталися й оперуповноважений невдоволено покрутив головою. Івану здалося, що хто, хто, а «кум» не допустив би до виконання цю пісню в таборі, але вже було запізно.
Виконує Палій пісню «Повій, вітре, на Вкраїну». Цей молодий, красивий, білявий хлопець співає з таким запалом, що хіба б що камінь не розчулився. А жінки в залі щиро йому співчувають, ніби розповідає їм про своє тяжке горе. Просять повторити пісню. Івану з-за куліс видно, як реагує публіка на кожен номер, як струни серця зеків відкликаються на слова пісні.
Молода дівчина співає «Сплять кургани темні». У таборі розповідали:
— Була вона в Москві співачкою.
І дійсно відчувається, що та, десь професійно навчалася співу.
Далі виступає хор під керівництвом Бобрицького. Звучать білоруські, українські, російські народні пісні. Не дарма кажуть, що пісня — це душа народу. Найбільше присутнім сподобалися хорові пісні «їхав козак за Дунай» й «Од Києва до Лубен». Розвеселила всіх жартівлива «Куди їдеш, Явтуше?» у виконанні Бобрицького й дівчини, що була в Москві співачкою. Переважно звучали українські пісні, таке бажання виявив керівник хору. Концерт сподобався всім. Наступного дня в таборі тільки й мови про нього було.
VIII
На Півночі сніг починає танути в травні. Уночі ще бувають міцні морози, але вдень, як пригріває сонце, у повітрі пахне весною й на білий сніг сідають якісь комарі з довгими лапками й крилами. Подібне Іван бачив у тайзі, на лісоповалі, аж дивно, бо в Україні такого не буває. Увесь травень у цих краях нічим не відрізняється від зимових місяців. Сум за рідним краєм підступає, коли пригадується ця пора року в Україні.
Минув травень 1943 року, травень у неволі та ще й із морозами. Комісували небагатьох. Іван теж зайшов до лікарського кабінету. Думав оглядатимуть ногу, слухатимуть груди й ще там щось. Але ж ні. Заглядають в лікарські записи. А він розглядає склад комісії. За столом, як правило, начальник табору, оперуповноважений і четверо лікарів-зеків. Начальник Талаги запитує:
— Де працюєш?
— У ложкарному цеху.
— Скільки відсотків виробляєш?
— Виробляю сто тридцять і до ста п'ятдесяти відсотків.
Тоді начальник умовленим жестом показав лікареві, який тримав список комісованих, щоб Іванове прізвище викреслили.
Він вийшов, але двері щільно не причинив, прислухається, як буде вирішуватися його доля. Лікар Новак наразі заявляє:
— Залишати його тут ризиковано. Ця хвороба може так загостритися що він не зможе, не то що ходити, але й сидіти. Тоді будемо за ним доглядати в лікарні. Начальник Талаги подумав хвильку й владно підсумував:
— Тоді залишайте в списку.
Іван далі вже не слухав обговорення, поспішив на роботу. Десь із глибини єства зароїлося повно думок:
— Може, ж таки попаду на волю, адже ж писав скаргу на ім'я Сталіна.
У скарзі вказав: «Я не маю в документах статті Карного кодексу», і багато перераховував етапів свого життя. Уже отримував повідомлення, що його скарга зареєстрована в приймальні вождя. Тож і жевріє хитка надія: «Може ж таки випустять на волю?». Не уявляє, як воно так сталося, що його скаргу випустили з табору, таке трапляється рідко.
У середині червня 1943 року Івану дали відпочинок на дванадцять днів. Вийшов такий наказ Комісара Внутрішніх Справ СРСР: «За хорошу роботу давати ув'язненим відпочинок».
У зоні табору Талаги спорядили барак для цієї справи. Навели чистоту, поставили ліжка з чистою білизною. А головне — додали півлітра харчів до денної пайки. Харч варять не у вигляді баланди, а з круп, вермішелі. Іноді готують і картопляне пюре з сушеної картоплі. Харчують добре, навіть чай із цукром, чого не буває на загальній кухні. А головне, можна брати з бібліотеки книжки, читати газети. З цього бараку на роботу не ходять, відпочивають у повному розумінні цього слова. Уже дізналися й про події під Сталінградом і слідкують за тим, що відбувається в державі взагалі.
— А ми тут припнуті, і спало ж комусь на думку вишукати мільйони «ворогів народу» й посадити за колючий дріт, можна було б укомплектувати не одну армію, — перекидаються думками між собою.
Сусід Івана по ліжку москвич Петро Могилевський — художник, у нього немає чим малювати, і з цього приводу він дуже сумує. Іван роздобув у Хаїма огризок коричневого олівця, дістав листок звичайного паперу й прохає: