На скрижалях історії

Уже сонце схилялося на захід, коли Іван вийшов із Красноармійська в напрямку села Ключів, що за два кілометри від міста. Перед очима розлігся рівний степ із просяними ланами, соняшниковими гонами. Давно не бачив хлібних ланів, бо перед очима майже шість років стояла стіна тайги. А він любить степи, бо сам степовик із України.

Саратовський степ чимось схожий на український. Через це на душі радісно, як гляне в далину, і вона не закінчується тайгою. А ще й від того, що йде на улюблену роботу, до дітлахів. По ланах видно, що в Ключах господарюють колективно. Цікаво, як тут працювали німці?

Вечоріло, коли підійшов до Ключів. Село знаходиться в лісостепу, у межах Приволзької височини, на правому березі невеликого струмка, притоки річки Голий Карамиш. Ключі розташовані в 86 км на південь від Саратова й 7 км на південь від районного центру міста Красноармійська.

Назва села відповідає дійсності: з-під сугорбка тече струмок джерельної води. Кілька джерел утворили велику калюжу, з якої він і витікає, протікає через частину села й ховається десь у степу. Головна вулиця широка, огорожі німці робили з каміння вишиною з метр. Такими огорожами відгороджені й двір від двору. Камінці вапнякові, їх добувають у кар'єрі. Дивно, що в селі ні деревця, ні кущика. Будинки зведені з цього ж каменя, стіни товщиною понад сімдесят сантиметрів.

Школа десь за селом. Квартиру директора знайшов без труднощів. Зустріла дівчина, років вісімнадцяти й українською мовою запитала:

— Ви до кого?

— Мені треба директора школи, — сказав Іван теж рідною, таки не забув свою мову.

— Тоді заходьте.

У просторій кімнаті побачив ще одну жінку.

— Я директриса сільської школи Патук Галина Данилівна, — відрекомендувалася, — а це моя дочка Оксана.

Подав їй своє призначення, а вона запросила сісти, прочитала поданий папірець.

— То ви до нас на перший клас, це дуже добре, бо у нас із цим проблема.

Ганна Данилівна розповіла про те, як у вересні 1941 року видворяли з Ключів німців-колоністів за їх начебто змову проти Батьківщини, згадувала про той незвичайний ранок:

— Не сила було спостерігати за худобою, яка лишилася без догляду й вийшла з відкритих хлівів на вулицю. Вівці, кози, свині розбрелись по степу, а корови зійшлись на стійло до струмка, де їх завше доїли опівдні під час пасовища, а тепер недоєні ревіли. Під обід назбирав, присланий із району голова сільради, жінок, щоб їх подоїти. Залучили навіть випадкових перехожих. Коли не вистачило посуди на молоко, здоювали на землю. Молоко струмками збігало в калюжу, що утворилась із джерельної води. Другого дня, у село в'їхав колгосп із Харківщини й навів порядок із худобою.

Пізніше Іван роздивився, у селі багато порожніх дворів, у кожному лишилося чимало плугів, сівалок, борін, жаток, подекуди й молотарок. Значить добре жили німці. Спочатку Радянська влада їм дала автономію, як «рівній нації в сім'ї народів-братів». Тільки потім от ці «брати-росіяни» скрізь насильно заганяли в колгоспи, а німці-колоністи звикли до одноосібного господарювання. І от що з того вийшло.