Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Це тривало деякий час, а Кеннет із десятниками тільки обмінювалися здивованими поглядами. Не на таку реакцію він сподівався. Бувало — і не раз — що місцеві горці всі справи, включно із крадіжками, насиллям і вбивствами, воліли вирішувати поміж собою, вважаючи, що поява представників закону порушує природний порядок речей, тож усі, включно з родинами жертв, зазвичай гаряче заперечували, що якісь злочини траплялися. Але тут, схоже, староста села вважав, що трапилося дещо безмірно забавне.

Старий нарешті заспокоївся, з явними проблемами опанувавши вибух веселощів. Випрямився, витер з очей сльози й вибачливо усміхнувся.

— Перепрошую, панове вартівники, але якби я знав, то добряче б надрав хлопцям вуха. Іво! Іво!

Із сусіднього приміщення випливла акуратно вбрана жінка в чистому фартусі, трохи молодша за господаря.

— Моя дружина, Іва.

Та кивнула солдатам і глянула на чоловіка.

— Пошли когось до Ливенса, нехай прийде із синами. Тільки швидко. А ви, — звернувся до вартівників, — прошу, сідайте отам на лавку, відпочиньте. Поки Ливенс прийде, я розповім, як воно було.

Кеннет підійшов до лави під стіною, відчуваючи, що історія, яку вони почують, аж ніяк йому не сподобається. Усівся й зупинив погляд на обличчі старости. Той нарешті заспокоївся, споважнів.

— Вибачте ще раз, але я цього не сподівався. Гм, з чого б тут почати? Знаю. Кілька разів на рік нас провідує Клавен-зер-Ґаленцец, купець. Ми переважно торгуємо з ним в’яленою та сушеною рибою, а як настає сезон нересту лососів, які повертаються до озера, то ще й ікрою, а також клеєм із риб’ячої шкіри, який для луків потрібен, усілякими такими речами. Пройдисвіт він такий, яких мало, кожен орг по шість разів перераховує, а якби міг, то пообрізав би їх усі так, що з них ледве кружки на півпальця залишилися б. Не раз нас дурив, бо тільки він та ще один купець сюди й заглядають, тож інколи доводиться продавати, як скажуть. Ну, тому його тут і не люблять, бо над кожною рибою він мало не голосить, кожну ікринку підраховує, та й узагалі — похмура він людина, ані напитися з ним, ані розважитися. Тож хлопці, особливо молоді й дурні, наче мальки, кепкують із нього. То коням хвости зв’яжуть, а то риб’ячим жиром сідало на возі ошмарують — отакі жартики, кажу ж.

У сінях стукнули двері, застукотіли чоботи.

— Ну, ось і вони, — господар обернувся до Кеннета й підморгнув. — Заходьте.

До кімнати спершу всунувся схожий на похмурого розбійника старший чорнобородий чолов’яга, а за ним двійко хлопців, на око — десятилітка й ще один, рочків тринадцяти. Ледве побачивши солдатів, зблідли й присунулися до батька.

— Оці панове солдати кажуть, — почав староста, — що купець зер-Ґаленцец під присягою заявив, що на його очах замордували якихось людей. Тож панове прийшли сюди всім загоном — ви ж солдатів на вулиці бачили, еге ж? Ну. Тож прийшли панове всім загоном, щоб вас заарештувати й поставити перед судом у Белендені як великих розбійників. Оце зараз і вирушите.