![Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/0/6/opovistki-z-meekhanskogo-prikordonnya-pivnich-pivden-uk-download.jpg)
Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]
- Автор: Вегнер Роберт М.
- Серия: Оповістки з Меекханського прикордоння #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Рідна Мова
- ISBN: 978-966-917-387-4
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]». Краткое содержание книги:
Лейтенант відсалютував.
— Слухаюсь!
«Завдання як завдання», — заявив Велерґорф, коли Кеннет віддав накази десятникам. Люди Андана та Берґха і так мали вирушати в дорогу, тож лише зраділи, що їх супроводжуватимуть дві інші десятки.
Щойно вони покинули казарми, як лейтенант кивнув десятникам.
— Нарада, — кинув коротко.
Берґх був першим, тоді підійшов Андан, а за ним Велерґорф-Краще, ніж півроку тому, коли Андан завжди підходив останнім, із демонстративною повільністю. Тепер його люди носили плащі з червоними шістками із чимось схожим на гордість.
— Перше питання, — Кеннет не мав наміру гаяти час. — Що ви чули про Бирт?
— Діра, яких мало, пане лейтенанте, — заявив Берґх. — Я був там два рази, ще коли служив у Дванадцятому. Десь років п’ять тому. Власне, це не село, а, як сказав тоді капітан Маддерґ, намул, викинутий на берег. Місцеві — вони дивні. Завзяті, похмурі, маломовні. А ще смердять рибою…
— Точнісінько як мій дядько.
— Як скажеш, Варгенне, — Берґх усміхнувся. — Їхнє так зване село — це низка халуп, приклеєних до озера. Так його збудували. Кожна родина сидить на шматку берега десь у шістдесят стоп. А оскільки там живе лише п’ятдесят родин, увесь Бирт десь півмилі завдовжки. Сперечаються за кожен дюйм землі й один перед одним не відступають. Крім того, вони дуже самостійні. Самі ремонтують свої човни, самі плетуть неводи, самі в’ялять і сушать рибу. На чужих дивляться вовком, але я не чув, щоб у них були якісь проблеми із законом. Рибу міняють на муку, сіль, вовну, м’ясо. Село побудували майже навпроти того місця, де Старий Ґвихрен входить до озера, тож усі хати стоять на палях.
— Бо?
— Хвилі, пане лейтенанте. Дорант у цьому місці десь милю завширшки. Лише потім він тече на захід. Із Ґвихрена, особливо влітку, часто відриваються брили, деякі з них більші за кількаповерхову кам’яницю. Коли хвиля дістається берега, вона сягає метри три заввишки. Я бачив на власні очі. І це все, що я знаю.
— Якісь банди навколо?
— Не було їх тоді й не думаю, що вони з’явилися зараз. Крім того, біля Бирта на десять миль навколо немає жодних людських поселень. Ані шляхів, ані сел. Це ялова місцина, самі скелі та лід.
— А по інший бік?
— Ще гірше, пане лейтенанте. Весь північний берег — одна велика вертикальна скеля, а відразу за нею починається Великий хребет. Начебто там мешкає кілька племен агерів, але вони не люблять такої високої води, тож уникають озера. Якщо щось і справді розірвало тих людей на шматки, то воно походило з нашого боку.
— У такому разі, — Велерґорф вишкірив татуйоване обличчя, — ми знайдемо це щось, дамо по макітрі й поставимо перед судом.
Кеннет кивнув.
— Нехай буде так. Принаймні в мене є доброволець, якщо треба буде когось виставити на принаду… — він поплескав старого десятника по плечу.
Той лише ширше усміхнувся.
— Завжди вірні Варті, пане лейтенанте.
* * *
Вода була холодною, наче крига. Він відчував це крізь усі верстви шкір та хутр. Виконаний із кісток та шматків дерева, обтягнутий шкірою скелет малого човника тут, посередині озера, здавався стократ крихкішим, ніж на суші. Щось було в тому, що його народ не любив відкритої води, широких рік, великих озер, напівміфічних морів: усе це страшенно його лякало. Але ж попри все вони навчилися будувати легкі човники з того, що мали під рукою. Отримали це знання від своїх кузенів, які мешкали за Великим хребтом: ті будували криївки зі снігу та полювали на морських створінь. Ця гілка його народу відділилася від головного стовбура аґ’хеері так давно, що страх перед водою в них зникнув, видавлений життєвою необхідністю. У країні льодових островів та вічної криги було лише два виходи: навчитися плавати — або померти. А тепер він користався зі знання далеких родичів, щоб стримати клятву, яку вони дали нескінченні покоління тому.
Якусь мить він смакував цю думку, крутив її в голові. Так він сказав вождям, коли ті запитали, навіщо він хоче переплисти озеро. Це вони змогли б зрозуміти: клятва, дана обіцянка — такі речі були очевидні і прості. Зрештою, він це повторював собі так довго, що майже й сам повірив, і тепер, якщо несподівана хвиля перекине його лушпинку, він, ідучи на дно, зможе вдавати, що загинув за слушну справу.