Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— Ну, — обурилася Герміона, — якщо він сподівався, то, скажу вам, це просто жахливо! Ти міг би загинути!..

— Ні, зовсім ні, — замислено вимовив Гаррі. — Він дуже цікавий чоловік, цей Дамблдор! Мені здається, він хотів дати мені шанс… Розумієте, я гадаю, що він знає більш-менш усе, що тут діється. Мабуть, йому було добре відомо, що ми задумали, і замість зупинити, він навчив нас усього, що могло стати в пригоді. Не думаю, що він випадково дозволив мені побачити, що робить те дзеркало. Він мовби вважав, що я маю право зіткнутися з Волдемортом віч у віч, якщо тільки зумію…

— Так, Дамблдор — справжній псих! — гордо сказав Рон. — Слухай, ти мусиш швидко видужувати — завтра бенкет на честь закінчення навчального року. Очки вже пораховано, і Слизерин, звичайно, переміг, — ти пропустив останню гру з квідичу, а без тебе Рейвенклов нас побив, — зате їжа буде класна!

Цієї миті з'явилася мадам Помфрі.

— Минуло вже майже п'ятнадцять хвилин, негайно виходьте! — рішуче звеліла вона.

Тієї ночі Гаррі добре виспався, і на ранок почувався майже здоровим.

— Я хочу піти на бенкет, — звернувся він до мадам Помфрі, яка складала на столі купу його коробок з цукерками. — Мені вже можна, правда?

— Професор Дамблдор дозволяє тобі піти, — осудливо промовила вона, мовби професор Дамблдор не усвідомлював, якими небезпечними для здоров'я можуть бути бенкети. — А до тебе тут ще один відвідувач.

— Добре, — сказав Гаррі. — І хто?

Тієї миті у двері боком пропхався Геґрід. Коли він опинявся в будь-якому приміщенні, то завжди видавався занадто великим. Він присів біля Гаррі, глянув на нього і зайшовся плачем.

— Це… всьо… моя… клята… помилка! — ридав він, затуляючи руками обличчя. — Я си розповів тому мерзотнику, як пройти повз Флафі! Я розповів йому! То було одне, чого він не знав, а я йому взяв — і бовкнув!.. Ти міг загинути! І всьо через оте драконяче яйце! Я ніколи більше не буду пити! Мене варто звідси гнати, щоб я жив з маґлами!

— Геґріде! — гукнув Гаррі, якому важко було дивитися, як велетень здригається від щирих ридань, а його бородою стікають величезні сльозини. — Геґріде, він би все одно якось довідався, це ж Волдеморт. Він довідався б усе, навіть якби ти йому нічого не казав.

— Ти міг загинути! — ридав Геґрід. — І не називай те ім'я!

— ВОЛДЕМОРТ! — вигукнув Гаррі, й Геґріда це так приголомшило, що він перестав плакати. — Я зустрівся з ним і не боюся називати його ім'я. Геґріде, прошу, заспокойся, ми врятували камінь, і тепер його вже нема, і ніхто ним не скористається. Візьми шоколадну жабку, в мене їх повно…

Геґрід витер долонею носа і сказав:

— Файно, що ти нагадав! Маю для тебе дарунок.

— Часом не канапка з горностаїною, ні? — стурбовано озвався Гаррі, й Геґрід нарешті ледь усміхнувся.

— Нє-е. Дамблдор учора дав си мені вихідний, щоби це всьо позбирати. Звісно, він мусив би мене вигнати, але… маємо те, що маємо. На, візьми оце…