Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
— Я не була ані разу питана, — каже врешті впівголоса Оріховська і знов чує відповідь, яка нітрохи її не заспокоює:
— Я ж була питана, і що з того? На одне виходить.
Чистилище триває аж поза дзвінок. Врешті, коли ноги під лавками починають ставати щораз більше нетерпеливі, а лавки зачасто поскріплюють, Мігалаке виходить. На порозі поправляє плащ, що зсунувся йому з одного плеча і каже, що домнішори не повинні так квапитись. Багато з них має час і ще насидяться у четвертій класі, і нарік. Еге ж!
Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, четверта зала вмовкає. Всі в німому, нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй сталася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій, своїй, рідній школі потоптано постолом всяку справедливість, прогнано правду на очах всіх…
Але треба бути дитиною Буковини, щоб зрозуміти, що ця українська гімназія була інша від усіх на світі. Це був не тільки будинок із шкільним інвентарем і площею. Ті люди, що вчили, — це були не тільки вчителі з дипломами, параграфами і журналами.
На довгі роки перед війною цей самий будинок був символом централізаційної германізаторської політики Австрії, а люди, що в ньому навчали, безоглядно і послідовно йшли до тієї єдиної мети. Історія нічого не пускає повз вуха: об ці мури розбилося не одне існування, не одне людське світле майбутнє розсипалося на крихти, не видержавши напору цісарської політики.
Потім (історія любується інколи в раптових закрутах), одного дня з нагоди смерти чи вступлення на престол когось з цісарсько-королівської родини, на українській державній гімназії побіч чорно-жовтого[49] замаяв і жовто-блакитний прапор. З того часу війнуло від цих мурів іншим духом. Сюди почали приїжджати селянські діти, ті, що говорили рідною мовою „булька", але по-німецьки не сказали інакше, як „алзо"[50]. Приїжджали неприготовані, як слід, в чоботях з підковами і залежаних кожухах, але від чого була „українською" гімназія? Все тут можна було „щось зробити". Не шляхом протекціонерства і візитних карточок послів (це були ті неповторні часи, коли записка від депутата вистачала, щоб неприготовану дитину прийняли до гімназії або пропустили при матурі!), але на основі тієї сердечности і добросердечности, що запанувала тепер в цій школі. Творилися нові сили в народі, народжувалися нові цінності, устійнювалася традиція.
А потім — приватна гімназія, вже за румунів. Дівчата могли були, коли їх не приймали до державної гімназії, розбрестись по чужих: німецькій, румунській, навіть жидівській школах. Але для чого була традиція? Притулилися в цій самій гімназії, прийнявши тільки для форми назву приватної школи. Залишилися ті самі вчителі, ті самі лавки, те саме подвір'я, ті самі звичаї… І раптом хтось, хто по закону не має навіть права навчати, непокликаний, небажаний топче традицію кількох поколінь, плює на ту сердечність, яка завжди панувала в цій школі між учителями й ученицями, і намагається цю школу зробити чужою, ненависною…
Ще ніколи самоволя вчителя не була така безоглядна! Правда, в історії української чернівецької гімназії записані чорним вуглем імена кількох учителів — одного філолога, одного математика і ще одного, — які любили долю учня важити у своїй долоні… але навіть у них кожне „погано" було бодай „про форма" законне. Ще ніколи в цих мурах не впало з уст жодного професора таке цинічне, визовне:
— Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти на скаргу до Бога.
Сьогодні від цього румуна-недоучки падає цей удар. Удар, який може викликати тільки дві, протилежні собі реакції: придавити до самої землі або роз'юшити до боротьби.
Тому тепер усі дивляться на Оріховську. Від неї повинен піти знак. Вона, і ніхто інший, має бути тією, що перша має дати гасло.
Дарка тихенько, незалежно від подій, питає себе, що буде тепер з нею і не чує відгоміну на свій запит. Вона теж почуває те саме, що і всі: вона тільки готовий до походу солдат, який чекає на наказ, куди йти… Дарці хочеться ще глянути саме тепер в Орисьчині очі, але їх не видно, бо їх нема. Ориська так глибоко прислонила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила чоло і скроні долонями, що Дарка бачить тільки розділ посередині Орисьчиної голови.
Оріховська підводиться на ввесь зріст, і всі, крім Орисьчиної голови, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, ніби випогіднює його, відвертає голову взад і повертає до класи усміхнене обличчя. Так, Оріховська сміється!
49
державні австрійські кольори.
50
отже (нім.). Йдеться про пом'якшене (альвеолярне, середнє між твердим і м'яким) [л] в українських говірках Буковини і подібне до нього [л] в німецькій мові, яке гімназисти, однак, вимовляли твердо, тобто неправильно.