Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Докір такий — дуже немилий для професора… Особливо, коли цей професор має тільки рік практики за собою… Але ви не бійтеся, що я буду мститись на вас за це. Між румунами є й шляхетні, домнішора Оріховська!.. На сьогодні був завданий вірш „Міоріца". Я знаю, що ви вмієте його бездоганно напам'ять, домнішора Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви вмієте декламувати. А від учениці з четвертої гімназійної вимагається вже й декламації. Так, домнішора Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати „погано" з самої декламації. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією вашою відповіддю, коли б я хотів, міг би я попсувати вам ваше традиційне „дуже добре". Тому ви скажете нам тільки дещо про рід поезії, до якого належить цей вірш, і кілька слів — про його будову. Коли пригадаєте собі, то скажете ще нам і те, де ми знаходимо в румунській літературі його наслідування.

На око — питання просте і легке. Учитель, що має нагоду помститись на учениці за якусь там уразу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для розумних дітей, за зло платить добром. Все це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити свобідно по-румунськи. Тільки ті, що їх примушувано вчитись чужою мовою, знають, наскільки легше вивчити цілу сторінку напам'ять, ніж сказати „власними словами" два речення. Цих кілька фраз, завчених і присвоєних, що ними зверталися учениці четвертої класи до вчителів-румунів, у такій відповіді не можна використати. Навіть, коли б Оріховська пригадувала собі що-небудь з того, що питає її Мігалаке (в цій хвилині присягнула б на життя батька та матері, що про таке вона не чула з його уст!), то все одно дістала б „погано" з граматики. Сяк чи так, присуд на неї вже підписаний. За секунду буде виконаний. Все ж її думка шукає якогось виходу. Її мозок працює. Чути в повітрі, що він не сам один. П'ятнадцять істот напружують свою волю і пам'ять, щоб хоч „для себе" пригадати собі щось з тих річей: коли це було, як?

Врешті Оріховська з визволенням тре рукою по лобі. Є.

— Пан професор не згадував про це.

Класа віддихає. Розв'язка така проста, але на неї може дозволити собі тільки найкраща учениця в класі.

Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя набирає солодку, скісну позицію:

— Чи ви справді не пригадуєте собі, чи рахуєте на мою коротку пам'ять?

Оріховська вже в першій половині речення схоплює думку і червоніє вся так, якби внутрі її відчинилися жили і залили її гарячою кров'ю:

— Я ніколи не пробувала рятуватись неправдою…