Сильмариліон

— Тричі я проклинаю обітницю, яку дав Тінґолові, — мовив Берен, — краще би він скарав на смерть мене тоді в Менеґроті, щоби я не вів тебе в тінь Морґота.

Тоді Гуан заговорив удруге; він розраджував Берена, кажучи:

— Не вдасться тобі довше рятувати Лутіен од тіні смерті, бо то кохання привело її сюди. Ти можеш відступитися від власної долі й повести її у вигнання, намарно стративши життя в пошуках спокою. Та якщо не зречешся призначеної судьби, то Лутіен, покинута, доконче має померти самотньою або ж мусить разом із тобою кинути виклик уготованій долі — безнадійній, але не остаточній. Про подальше не вільно мені вам радити, і не вільно мені йти далі вашою дорогою. Проте серце моє підказує: те, що знайдете ви при Брамі, я побачу на власні очі. Усе інше ж оповите тьмою; та все-таки може трапитися так, що три стежки наші знову перетнуться в Доріаті, й перед смертю ми ще раз зустрінемось.

Отоді Берен і збагнув, що йому не вдасться відмежувати Лутіен від уготованої їм обом судьби, й уже не намагався її відмовити. За порадою Гуана та з допомогою чарів Лутіен він прибрався в хутро Драуґлуіна, а вона — у крилату шкуру Тгурінґветіль. Берен на вигляд став геть схожий на вовкулаку, лише в очах його сяяв дух хоч і похмурий, але чистий; і в погляді його був жах, коли він угледів у себе на боці кажаноподібну істоту, що вчепилась у нього перетинчастими крилами. Тоді він, завивши на місяць, помчав із пагорба, а над ним кружляв і шугав кажан.

Мандрівники проминули всі небезпеки й нарешті, запорошені курявою довгого й утомливого шляху, дісталися до понурого долу, що простягався перед Брамою Анґбанда. Побіля дороги відкривалися чорні провалля, звідки з’являлись істоти, які, звиваючись, були схожі на змій. Обабіч стояли скелі, які нагадували стіни з висіченими в них зубцями та бійницями, а зверху сиділо трупоїдне птаховиння і лиховісно крякало. Перед ними була неприступна Брама — широка і темна арка біля підніжжя гір, над якою здіймалися височенні урвища.

Там їх охопив жах, адже при брамі стояла сторожа, про яку досі за межами Анґбанда ніхто не знав. Чутка про невідь-які задуми ельфійських принців долинула до Морґота; внизу, на краю лісу, раз у раз лунав гавкіт Гуана — величного гончака війни, котрого в сиву давнину спустили з прив’язі валари. Тож Морґот, згадавши про роковану Гуанові судьбу, вибрав одне щеня з породи Драуґлуіна, власноручно годував його живою плоттю й підкорив своїй владі. Той вовк ріс так швидко, що невдовзі не міг уже вповзти в жодне лігво, а тільки лежав, велетенський і неситий, у ногах Морґота. І там увійшли в нього вогонь та муки пекла, і пойняв його дух руйнування, болісний, жахливий і дужий. Кархарот, Червона Паща — так називали його перекази тих днів, а ще — Анфауґлір, Пожадливі Щелепи. І Морґот приставив його недремно чатувати перед дверима Анґбанда — на випадок, якщо прийде Гуан.