Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
І от непритомний Берен лежав перед небезпечною Брамою, і смерть приближалася до нього, бо ікла вовка були отруйні. Лутіен губами висмоктала трутизну й доклала всі рештки своєї сили, щоби зупинити кровотечу з потворної рани. А позаду неї, з глибин Анґбанда, вже накочувався гомін пробудженого страхітливого гніву. Прокинулося військо Морґота.
Тож здавалося, що пошуки Сильмарила завершилися крахом і відчаєм; але в той самий час над стінами видолинку з’явилося трійко могутніх птахів, котрі на швидших за вітер крилах летіли на північ. Чутка про блукання та скруту Берена розійшлася поміж усіма птахами і звірами, й сам Гуан наказав усім істотам бути напоготові й допомагати йому в разі потреби. У високості понад володіннями Морґота ширяли Торондор і його васали, й, побачивши шаленство Вовка та Беренове падіння, хутко спустились униз якраз тоді, коли сили Анґбанда звільнилися з лабет сну.
Орли підняли Берена та Лутіен над землею і понесли їх високо у хмари. Попід ними раптом ударив грім, зметнулись угору блискавиці, й здригнулися гори. Танґородрім вивергнув вогонь і дим, а полум’яні струмені розлетілися на велику відстань, нищівною силою спадаючи на той край; і нолдори в Гітлумі затремтіли. Однак Торондор линув високо над землею, обираючи піднебесні дороги, де сонце, скинувши покривало, світило протягом цілого дня й місяць походжав між незатьмарених зір. Отож, вони майнули над Дор-ну-Фауґлітом та над Таур-ну-Фуіном і залетіли понад приховану долину Тумладен. Не стелилися там ні хмари, ні серпанки туману, і, подивившись долі, Лутіен угледіла далеко внизу щось подібне до білого світла, що промениться зі смарагда, — сяйво Ґондоліна Чудесного, де мешкав Турґон. Але вона заплакала, бо гадала, що Берен неодмінно помре; він-бо мовчав і не розплющував очей, і згодом нічого не міг пригадати про той політ. А орли, врешті, опустили їх на кордонах Доріату; і прибули вони саме до тієї улоговини, звідки Берен, крадькома й у відчаї, рушив у путь, покинувши сонну Лутіен.
Там орли і поклали її побіч коханого, самі ж повернулися на шпилі Кріссаеґріму до вершинних своїх гнізд; а до ельфійки прийшов Гуан, і вони разом виходжували Берена, як раніше колись Лутіен зціляла його від ран, що їх завдав Куруфін. Але ця рана була жахлива й отруєна. Довго лежав Берен, а дух його блукав при темних кордонах смерті, потерпаючи від невідступної муки, яка йшла за ним із марення в марення. Тоді зненацька, коли в Лутіен майже згасла надія, він знову прокинувся, і, позирнувши вгору, побачив зелене листя на тлі неба, і почув, як попід листям м’яко та повільно співає поруч нього Лутіен Тінувіель. І знову була весна.
Звідтоді Берена почали називати Ерхаміон, що означає Однорукий; і на обличчі його закарбувалося страждання. Та, врешті-решт, кохання Лутіен повернуло його до життя, він підвівся, і їм довелося ще раз разом погуляти лісами. Мандрівники не квапилися покидати обраного місця, бо воно здавалося їм пречудовим. Насправді Лутіен воліла довіку блукати в нетрях, відрікшись від дому свого, і народу, і пишноти ельфійських королівств, а Берен був якийсь час цим задоволений; але не зміг надовго забути про свою обітницю та й не хотів довіку таїти Лутіен од Тінґола. Адже, за законом людей, якого він дотримувався, не годилося нехтувати волею батька, якщо на те не було крайньої потреби; а ще йому здавалося негідним, аби така велична та прекрасна Лутіен завше жила серед лісів, як ті грубі люди-мисливці: без дому, без пошани, без прекрасних речей, які приносять насолоду королевам елдаліе. Отож, через деякий час йому вдалося її вмовити, і вони полишили безпритульні краї, й Берен, ведучи Лутіен додому, вступив у Доріат. Отак забажала їхня судьба.
У Доріаті настали лихі часи. Відколи Лутіен зникла, на всі його народи зійшов смуток і мовчання. Довго вони шукали її, та марно. І розповідають, що в ту пору Тінґолів менестрель Даерон забрів поза межі краю, і надалі його не бачили. А саме він, доки Берен не прийшов у Доріат, складав музику для танців і пісень Лутіен; він любив її, вкладаючи в мелодії всі свої думки про неї. І став він найвидатнішим ельфійським менестрелем на схід од Моря, ім’я його славили більше навіть за Маґлора, Феанорового сина. Проте, шукаючи Лутіен, Даерон у відчаї збився на манівці, перейшов через гори, потрапив у Східне Середзем’я і там понад темними водами багато віків оплакував Лутіен, доньку Тінґола, найпрекраснішу серед усіх сущих.