Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Цей лункий голос південця перший порушив того дня глуху тишу на подвір'ї, прозваному Луврським колодязем. З-під склепіння брами, що вела до мосту, надбігла сторожа. Довкола розчинялися двері, з них вистромлялись голови. Та поки хтось устиг добрати, в чому річ, Гіз подався геть. А д'Арманьяк, що давно вже сховав зброю, почав розпитувати всіх, що, власне, тут скоїлося.
— Отам он два крамарі побилися за те, кому скільки податку платити, — так він голосно пояснив, відходячи, своєму панові, а нишком шепнув: — Хутчіше звідси! — Бо дворянин-слуга вмів, коли треба, повеличатись, а коли треба — перехитрувати небезпеку.
Він знав також безлюднішу дорогу, якою міг непомітно довести свого пана до його покоїв.
— Що ви зробили з вашим прегарним білим весільним убранням, величносте! Воно все в пилюці й павутинні. Такі речі камердинер відразу бачить, а герцог їх не помічає, а то б він щось запідозрив раніше, може, навіть занадто рано, як мене ще не було там.
— То ти за мною наглядаєш?
— Як нянька за дитиною. Не спіткніться!
Коридор круто звертав убік, і поперек нього лежало щось накрите рядюжкою, не дуже велике, коротше від людського тіла. Одначе з-під рядюжки вистромлялись ноги у зграбненьких черевичках. Отже, все-таки людина. Які маленькі вони здаються, коли… Пан і слуга перезирнулися. Погляд слуги радив: «Обережно!» Та пан усе ж підняв рядюжку з того кінця, де сподівався побачити зовсім чуже обличчя. Але мертві завжди нам чужі, і обличчя їхні для нас завжди несподівані. Анрі відсахнувся й хрипкo скрикнув. Але слуга без церемоній затулив йому рота.
— Тихо, величносте! Швидше сюди, поки нас тут не застукали! — Він потяг пана геть, шарпонув якісь двері, а зсередини тихенько причинив їх. — Тепер кричіть! За дверима не почують, я знаю. Мерзенний злочин, як і все, що тут робиться, — сказав протестант переконано. А що пан його не кричав, тільки стояв, мов скам'янілий, то він повів далі сам: — Ми б такого не зробили. Он яка вродлива панна, і люб'язна, й з доброю душею. Я знаю пастора, що потай навчав її євангелія. Вона перейшла б до істинної віри.
— А ти знаєш, як її звали?
— Ні. Може, Катрін, може, Флерета. Бідна дворяночка — як я бідний дворянин.
«Я не знав її імені, а тепер не можу вже й спитати про нього. Мушу виплакати біль і злість у душі, назовні не повинне прорватись ніщо. Вона вмерла за мене і вмерла з любові. А я що пообіцяв сьогодні вранці королеві Наваррській, своїй дружині? Що від'їду до війська, у Фландрію, — і вже забув про те».
— Ми сьогодні ж таки їдемо до Фландрії,— сказав від уголос.
— Оце мудрі слова, величносте. В бою я можу нападати, можу й утікати. А тут — ні. Тут раптом звернете за ріг, і в вас перед ногами лежить шмат рядюги, а ви мусите переступити через неї й мовчати.
Д'Арманьяк казав іще чимало, лаштуючи дерев'яний кадуб, у якому мав скупатись Анрі. Коли той почав роздягатись, на підлогу впав згорнений папірець. То ось що тоді зашелестіло! Це Марго дала йому на дорогу — святого-захисника; подивімося ж, якого.
То виявилося зображення розтятого людського тіла — малюнок з анатомічного атласу. Біля кожного органа збоку написано його латинську назву — рукою вченої принцеси, і її ж таки рукою домальовано маленький кинджал, спрямований вістрям до розтину в тілі, якраз у найзручніше місце, також позначене латинською назвою.
То ось яка думка принцеси Валуа, і вона хотіла його остерегти. «А якби я тоді вже знав цю пересторогу? Чи я б вихопив кинджал раніш від Гіза?»
— Ні,— промовив Анрі вголос.
Слуга здивовано звів на нього очі.
Сон
А їй приснився сон.
У тому сні Марго була самою богинею Венерою і в подобі мармурової статуї стерегла лабіринт із високого живоплоту, тінь від якого холодила їй білу спину. Вона виразно відчувала той холодок, бо мармур був наділений чуттями і в ньому жила свідомість. Позад неї, обабіч альтани — так вона знала, — стояли два воїни, заради її ласки ладні вбити один одного, хоча жоден з них і на палець не підіймав свого оголеного меча. Бо обидва вони теж були статуї, як і вона, — ув'язнені в кам'яну оболонку і прикуті до постаментів. Тим часом досить було б їй тільки подумати, і той, кого вона не хотіла, впав би й розбився.
Сліпими кам'яними очима вона бачила краєвид, у якому все — і срібна річка, і осяяні береги, і палаци, і статуї,— дивилось тільки на неї, на пані Венеру. Замість людей повсюди, близько й далеко, стояли статуї, і вони говорили, тільки без голосу. «Від тебе залежить, що станеться. Вирішуй, поки ще видно. Ще світить на тебе з високості божественне сонце, зігріває твої гладенькі стегна й проникає в тебе, аж твоє серце починає битись. А як згасне день, охолонеш і ти, а з теплом утратиш і снагу. Темрява оживить лихі сили, і вони звершать те страхітливе, якого ти не хотіла. Ти була тільки марнолюбна, не гаряча й не холодна, пані Венеро, бо почуття твої мляві, а свідомість слабка. Наважся! Наважся!» — закричали всі статуї відразу, вже не безгучно, а якимсь ніби пташиним щебетом — авжеж, різкими голосами маленьких пташок «з островів». А тоді враз усе заніміло й настала порожнеча — і в творіннях, і в думках.