Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Покликати зараз тих, хто бачив машину, певно, ще не час — можуть легко відмовитися, бо люди ненадійні. Треба ще шукати свідків. Вони мусять бути. Неодмінно мусять.
— Всьому свій час, — мовив невизначено. — А про машину ми все будемо знати. Ось так-то, шановний товаришу Кобчик.
Директор комбікормового заводу був у відпустці — відпочивав із дружиною в Ялті, — і дільничний зайшов до його заступника, Яроша, чоловіка років біля п'ятдесяти, з сірим, хворобливим обличчям. Про всяк випадок назвався, бо досі не доводилося стрічатися.
— Чим маю служити? — блідо усміхнувся той.
Старший лейтенант розповів, що його привело на завод.
Заступник кілька хвилин дивився на масивний чорнильний прибор, далі для чогось торкнувся його пальцем і перепитав:
— Що я скажу про Валентину? Прибиральниця як прибиральниця: в кабінетах ніби чисто, поганого нікому нічого. Як літом додасться роботи — не відмовляється і в цеху працювати.
— На роботу регулярно виходить? Сьогодні, приміром, не спізнилася?
— Та ніби… Зрештою, в неї свій режим: прибере звечора — виходить пізніше, не встигне — раніше. Якщо вас цікавить сьогоднішній день, можу уточнити. — Заступник підняв телефонну трубку: — Алло, прохідна? Це Ярош. Не скажете, коли сьогодні на роботу прийшла прибиральниця? Десь о сьомій? А пішла з роботи десь у кінці третьої чи на початку четвертої? Добре. Дякую. — І прикривши мікрофон рукою: — Що вас іще цікавить?
— До вас запитання будуть. Нас, приміром, іще цікавить, чи Валентина Яцкевич заходить до кабінетів удень?
— Звичайно. То воду в графинах поміняє, то щось протре, підмете. За чистотою, скажу вам, вона дивиться добре.
— А з ким дружить?
— На заводі ніби ні з ким. А на вулиці, з сусідами… Того не знаю. Хоча, чого там, певно, зійшлася з такими, як і чоловік її, бо останнім часом теж випивати почала. Каже, що з горя, а насправді — хто знає…
— Що, і на роботу п'яна приходить?
— Запах частенько чути…
— І ви мовчите?
— Маєте на оці мене? — насторожився Ярош.
— Адміністрацію.
Яківчук не знав, що зайшло так далеко. Та й на чоловіка Валентина скаржилася давно.
— А чого ви про неї розпитуєте? — поцікавився заступник директора. — Може, у крадіжках підозрюєте?
— Виникла така потреба. Сподіваюся, розмова залишиться між нами?
— Звичайно, звичайно, — закивав головою Ярош.
До кабінету зайшов Нужний. Широке обличчя було насуплене, маленькі очі на дільничного дивилися непривітно, ніби той у чомусь перед ним завинив.
— Ви щось хотіли? — глянув на нього Ярош. — Може, заглянете пізніше? Я зараз зайнятий.
— Можна й пізніше, не горить. Тільки от спитаю в товариша міліціонера: чи не прояснилося хоч щось?
— Ви дуже швидкі.
— Були б і ви такі, якби шукали там, де треба.
— Якщо знаєте, де шукати, — підкажіть.
— Хіба я не підказував? Сусідами моїми дорогенькими займіться. Це їхня робота. На пару з дружком своїм Дорощуком крадуть.
— У вас є конкретні факти? Бо у мене їх нема.
— А знайдені на горищі мої килими!
— То ще нічого не значить.
— Тоді спитайте в Марії Дмитрівни. Вона вам підкине факта. Вчора увечері обидва пиячили в Дорощука, а квартира того Дорощука двері у двері із Самійленковою. Дорощук той, між іншим, вже сидів за крадіжку: промтоварний ларьок обчистив. Марія Дмитрівна розказує: той Дорощук і на день не просихає. Для такого, погодьтеся, потрібні гроші.
Яківчук знав, що Дорощук тільки весною звільнився з ув'язнення, через пиятику місця ніде не нагрів. Жінка його кинула. А от що Яцкевич із ним у спілці, про таке чув уперше.
Марія Дмитрівна сказала, що про вчорашню п'янку в Дорощука чула від двох сусідів. Оперативники розмовляли з обома ще тоді, як оглядали й вивчали місце події. Один із них навіть був за понятого. Чому вони мовчали? Правда, слідство в основному цікавилося квартирою Самійленків…
— Маріє Дмитрівно, Дорощук із Яцкевичем могли обікрасти вашу квартиру?
— Мабуть, ні, — не замислюючись, відповіла бухгалтер. — Він нас чи не найбільше поважає.
— Буває у вашій квартирі?
— А чому ні. Сусіди ж…
— За що ж він пиячить день при дні?
— Хіба для таких, як він, багато треба? Склянка вина.
— Але й склянки ніхто даром не піднесе.
— У нього є бензопилка. Ото й підробляє.
Не знати чого, але Марія Дмитрівна справила на Яківчука приємне враження. Попрощався з нею тепло, і запросив прибиральницю Валентину Яцкевич. З часу, як бачив її востаннє, жінка змінилася на гірше: зовсім посивіла, зморщок додалося, очі скаламутилися. Була в жакеті, зім'ятій сірій сукні, стоптаних туфлях.