Серед дикунів Нової Гвінеї

Заночувавши в Бонгу, я дуже рано зібрався в дорогу до Мале. Сонце ще не сходило, і тільки небагато тубільців було вже на ногах і грілося біля вогнищ. Один з них надумав, що і йому треба йти в Мале, й запропонував рушити туди разом. Пішли. Ми рано прийшли в селище, де мене привели у велику буамбрамру й просили неодмінно лишитися ночувати. Один з тубільців прийшов до мене скаржитись на «тамо рус» (офіцерів або матросів корвета «Витязь»). Він пояснив, що хатина його була замкнута й зав'язана, але «тамо рус» відчинили двері, вдерлися в хатину й забрали його «окам»[47], і тепер у нього нема окаму, бо їх роблять тільки «тамо Рай-Мана». Він просив мене повернути окам або принаймні заплатити за нього. Другий також причепився, запевняючи, що «тамо рус» підняли його «не-нір» (кошик, щоб ловити рибу), вийняли рибу, а може, взяли й ненір або опустили його в недобре місце, бо після цього він ніде не міг його знайти. Третій заявив, що з його хатини «тамо рус» узяли дуже доброго списа.

Будучи певним, що це не вигадки, я зважив за справедливе задовольнити їхні скарги й обіцяв винагородити за речі, які взяли «тамо рус». Знаючи, що оками тубільці дуже цінять, я обіцяв дати за нього сокиру; за ненір я запропонував ножа, а за списа мені здалося достатнім дати три великих цвяхи. Всі ці речі вони можуть одержати в Гарагасі. Моя ухвала, якої вони, здається, ніяк не сподівалися, викликала величезне захоплення, і вони закричали: «Маклай — хороший, хороший чоловік!». Проте мене неабияк здивувало, що після чотирнадцяти місяців тубільці ще не забули всього, що сталося під час відвідин корвета «Витязь».

Два великі табіри з вареним аяном для мене й Калеу принесено й поставлено проти нас, і це стало за знак, щоб уся юрба навколо нас негайно розійшлася, лишивши нас самих. Коли ми поїли, всі повернулися назад, і деякі запропонували мені приготувати для мене кеу, та я відмовився.

Дарма що тубільці, які зібралися, бажали й далі проводити спільну розмову, я волів відпочити й, сказавши, що хочу спати, розтягнувся на барлі, звикнувши вже давно ні в чому не соромитися при цій публіці. Тубільці, бачачи, що я заплющив очі, розмовляли й далі пошепки. Багато розійшлося. Відпочивши понад годину, я прогулявся в ліс у супроводі десятка мовчазних тубільців. Помітив у лісі багато птахів, які не траплялися мені перше. Повернувшись у селище, я заявив, що бажаю мати кілька телумів і людських черепів. Мені принесли кілька обламаних дерев'яних фігур. Жодна нікуди не годилася, що дуже засмутило господарів. На ціпку мені принесли два людські черепи. Я спитав, де щелепи. Виявилось, як звичайно: «Марем арен». Коли я відмовився від черепів, тубільці кинули їх у кущі, кажучи: «Борле, дігор» (недобрий, сміття). Це був новий доказ того, як мало поважають тубільці черепи й кістки своїх родичів, зберігаючи тільки їхні щелепи.