Жак фаталіст і його пан

— Мій друже, обніми мене.

— Як, кавалере, — питаю я йото, — виходить, це ти? Я? Та шльондра Аґата?

— Так, мій друже. Я не наполягаю, щоб ти дотримував слова, твоя воля діяти, як тобі до вподоби. Коли ти думаєш так, як і я, що мої вчинки непрощенні, не прощай мені; підведися, залиши мене, поклади назавжди зневагу на мене і покинь мене в моєму болі й соромі. О, мій друже, якби ти знав, як безмежно заволоділа ця злодюжка моїм серцем! Я народився чесною людиною, і тепер можеш собі уявити, як я мусів страждати від тієї ганебної ролі, до якої я сам себе принизив! Скільки разів я відводив від неї очі, щоб, зідхаючи від сорому за її й свою зраду, зупинити їх на тобі. Просто не можу збагнути, як могло статися так, щоб жодного разу ти цього не помітив...

Тим часом я застиг у непорушності, як кам'яний стовп, ледве сприймаючи щось з того, що говорив кавалер. Я лише вигукував:

— Ах, негідниця! Ах, кавалере, ти, ти, мій друг!

— Так, я був твоїм другом і є ще ним далі, тому що посідаю одну таємницю, з допомогою якої можу вирвати тебе з пут цієї потвори; це таємниця — більше її, ніж моя. Особливо великого розпачу завдає мені думка, що ти не зміг домогтися від неї нічогісінько, що могло б відшкодувати тебе за все те, що ти зробив для неї...

(Тут Жак почав сміятися й підсвистувати).

— Алеж це з «Істина в вині» Колле...*

Читачу, ти сам не знаєш, що кажеш. Пнешся удавати з себе мудрого, а говориш дурниці. У вині так мало істини, що, зовсім навпаки, треба було б сказати: у вині фальш. Але я дозволив собі нечемність супроти тебе; мені дуже прикро, і я прошу ласкаво вибачити мені.

Пан: Мій гнів поволі улігся. Я обняв кавалера; він повернувся знову на своє місце, сперся ліктями на стіл і закрив очі стисненими кулаками, не насмілюючися глянути мені в очі.

Жак: Він був глибоко засмучений, і ви, в доброті своїй, потішали його?.. (Жак свиснув ще раз).

Пан: Найкращий вихід з становища, як мені здавалося, був у тому, щоб обернути справу на жарт. І на кожне моє веселе слово кавалер відповідав:

— Нема в світі другої такої людини, як ти; ти неповторний; ти у сто разів ліпший від мене. Я сумніваюся, чи в мене вистачило б шляхетности або й сили волі пробачити тобі таку образу, а ти жартуєш, це щось безприкладне. Мій друже, що я міг би зробити таке, щоб загладити свою провину?.. Ах, ні, ні! Таке ніколи не можна забути! Ніколи, ніколи я не зможу забути ні свого злочину, ні твоєї сердечности. Це два рубці, що закарбувалися глибоко тут. Один з них я згадуватиму, щоб зневажати себе, другий — щоб захоплюватися тобою і подвоїти мою приязнь до тебе.

— Годі бо, кавалере, забудьмо про це, ти перебільшуєш як стосовно себе, так і щодо мене. Випиймо за твоє здоров'я. А то за моє, кавалере, коли не хочеш, щоб ми пили за твоє...