Сліпобачення

Усе пішло шкереберть з миті, коли ми пробили діру. Згідно з планом, ми мали влаштувати локалізований хаос на плацдармі, щоб приманити й упіймати кількох лейкоцитів з маніпуляторами, що прибудуть залатати пробоїну. Нашою справою було встановити пастку й відступити, повіривши запевненням Сарасті, що чекати доведеться недовго.

Та чекати взагалі не довелося. Щойно ми пробили діру, як у клубах пилу щось заворушилося і зміїсто шугонуло вниз. Цей рух миттєво запустив славнозвісну польову ініціативу Бейтс, надавши їй гіпершвидкості. Її піхотинці пірнули в отвір і негайно взяли на приціл шифратора, що прилип до стіни коридору. Вочевидь, його оглушив вибух. Класичний випадок: опинився не в той час і не в тому місці. Бейтс знадобилася лише частка секунди, щоб оцінити ситуацію, а тоді план навернувся.

Один із піхотинців проколов шифратора голкою для біопсії ще до того, як я встиг кліпнути. Ми б запакували всю істоту одразу, якби магнітосфера «Роршаха» не вибрала саме цю мить, щоб засипати нам очі піском. Доки піхотинці відновлювали свої зорові функції, їхня здобич уже зникла за рогом. Бейтс була прив’язана до своїх військових. Щойно вона дала піхотинцям волю, як вони потягли її в кролячу нору («Встановлюй пастку!» — встигла крикнути вона Саші).

А я був прив’язаний до Бейтс. Я ледь встиг обмінятися переляканим поглядом із Сашею, перш ніж мене також потягло. Несподівано я знову опинився всередині «Роршаха»; сита голка для біопсії відскочила від мого заборола і пролетіла повз, досі причеплена до кількаметрового обривка моноволокна. Лишається сподіватися, що Саша підбере її, доки ми з Бейтс на полюванні. Принаймні, місію не буде остаточно провалено, якщо ми так і не повернемося.

Піхотинці волочили нас, наче наживку на гачку. Бейтс пливла поперед мене, як дельфін. Вона без зусиль утримувалася посередині тунелю, інколи коригуючи реактивні імпульси. Я висів ближче до стіни й намагався стабілізувати своє положення, вдаючи, ніби я також чимось керую. То була важлива справа: головне завдання фальшивки — вдавати оригінал. Мені навіть видали власну зброю — для перестороги, звісно, але вона радше заспокоювала мене, аніж захищала. Пістолет теліпався у мене на передпліччі та стріляв пластиковими кулями, непідвладними індукційним полями.

Тільки Бейтс і я. Солдат-пацифіст і жереб імовірності.

Як завжди, під шкірою сипнуло морозом. У мій мозок заповзали знайомі привиди і дряпали його зсередини. Та цього разу жах видавався якимсь приглушеним. Віддаленим. Можливо, вся справа в таймінгу. Ми так швидко мчали магнітним краєвидом, що жодна примара не встигала прилипнути. Або річ у чомусь геть іншому. Може, привиди більше не лякали мене, бо цього разу ми летіли навздогін за справжнім монстром.