Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Усі ці голодні люди знепритомніли від насиченого запаху ячменю.
Так я на власні очі переконався, що ячмінь має більшу силу, ніж рушниці й гармати.
Тоді ж я зрозумів, чому батько вірив, що ціну ячменю можна збільшити в десять разів.
Я віддав наказ відчинити браму фортеці.
Не знаю, де старший брат знайшов майстрів, які виготовили таку гарну браму. Зачиненою вона виглядала важкою й надійною, але при цьому вільно відкривалась. Тож тепер колеса під стулками брами прогуркотіли, як грім, і вона відчинилась. Усі наші люди з фортеці вийшли й поклали перед кожним голодним, який лежав на землі, жменю смаженого ячменю (і то надзвичайно запашного ячменю). Коли цю справу було завершено, сонце вже сіло за гору й почався вечір. Люди опритомніли під сутінковим вітерцем і зауважили, що їм з неба впав ячмінь. Поївши його, вони сповнились сил. Підвелись і, один за одним, освітлювані тьмяним присмерковим промінням, перейшли маленьку річку, перетнули ступінчастий хребет і зникли з моїх очей.
За моєю спиною кашлянув управитель. Я подумав, що його пройняло протягом чи він застудився, тож сказав:
— Кажи, що ти хочеш сказати.
— Якби довелося їхати не з тобою, а зі старшим паничем, я б не наважився казати, що думаю.
Я знав, що він говорить щиро, однак усе ж запитав його:
— Це тому, що я дурний?
Управитель затремтів на мить, а потім сказав:
— Я хочу сказати правду: можливо, ти — дурень, а можливо — найрозумніша людина в світі. Так чи інак, але я завжди — на твоєму боці.
Мені дуже хотілося почути, як він скаже, панич — розумна людина, однак він цього не сказав. У мене серце аж застигло на мить, — мабуть, я дійсно таки був дурнем. Однак він у той же час висловив до мене відданість, і це заспокоювало. Я сказав:
— Кажи. Що думаєш, те й кажи, не бійся.
— Завтра або, щонайпізніше, післязавтра наші гості прибудуть.
— Тоді зроби все необхідне для зустрічі гостей.
— Найкраще, це якщо вони вважатимуть, що ми зовсім не готові до цього.
Я посміхнувся.
Коли я дізнався, що туси Лха Шопа їде, я взяв із собою побільше людей, а також найсучаснішу зброю, що наводила паніку на багатьох туси, й поїхав у гори полювати. Тож у той день наш родич туси Лха Шопа під'їжджав до кордонів під рясні залпи рушниць. Ми ж знайшли невеличкий перевал і дивилися звідти, як він наближається до фортеці, а також стріляли в небо, аж поки він не наблизився туди. Нам не було необхідності відразу ж повертатися, тож підлеглі розпалили вогонь на перевалі й засмажили зайця на обід.
Я ще й поспав трохи на галявині, де цвіли азалії. Наслідуючи бувалих мисливців, я накрив капелюхом обличчя, затуляючи його від потужного сонячного проміння. Спочатку я хотів тільки вдавати, що сплю, однак несподівано й справді заснув. В очікуванні, поки я прокинуся, всі інші якраз з’їли того зайця, а наситившись, сіли на травичку, що, мов килим, устилала луку. Нікому не хотілося відразу ж вирушати в дорогу. Люди з найближчого пасовища принесли сиру. Відтак нам тим більше не хотілося вирушати.
Це був такий чудовий сезон для всіх, у кого ситий живіт!
По пасовищу віяв лагідний вітерець. Від нас на всі боки розсипались дрібні, яскраво-білі квітки суниці. Між ними зрідка траплялись одна-дві жовтенькі кульбаби, вони були ще яскравішими й дужче впадали в око. Із соковито-зеленого лісу долинав спів зозулі: ку-ку, ку-ку, ще раз ку-ку, причому одне «ку-ку» від іншого довше й голосніше. Усі наші люди вляглися на травичку й почали за зозулею «кукукати». Це була гарна прикмета. Усі вірили, що коли вперше за рік почуєш кування зозулі, твої справи залишаться в такому ж стані, як є, до наступного кування зозулі. А тепер наші справи йшли якнайкраще. Люди під горою прикипіли очима до наших повних комор ячменю. Ми ж на горі стріляли зайців із найкращої зброї, якої дехто навіть під час війни не мав, їли, пили смачне кисле молоко й качалися по траві, передражнюючи зозулю.
Це було дуже добре.
Я навіть вигукнув:
— Це — дуже добре!
Тоді, спочатку управитель, а потім і всі решта стали переді мною на коліна.
Вони вірили в те, що я — великий щасливчик. Коли вони стали навколо мене на коліна, це означало, що відтепер вони — віддані мені люди. Я махнув рукою й сказав:
— Підведіться!
Це означало, що я приймаю їхню відданість. Вони вдалися до спеціальної церемонії, а не просто стали на коліна. Без цієї церемонії і з нею — то різні речі. Зовсім різні речі. Однак я не хочу зараз розкривати її таємницю. Я тільки махнув рукою: