Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Гаразд, не будемо про це. Зараз я хочу, щоб ти поїхав на кордон, і твій брат теж. Візьміть із собою більше солдатів і кінноту.
Туси також підкреслив, що він прийняв таке рішення заради майбутнього туси Мерці.
Повернувшись обличчям до свого недоумкуватого сина, батько спитав:
— Ти знаєш, що я хочу від вас, братів?
— Призначити мене командувати військами, — відповів я.
— Я питаю, навіщо тобі командувати військами? — спитав батько, підвищивши голос.
— Позмагатись із старшим братом, — сказав я, подумавши.
Туси сказав до дружини:
— Дай ляпас своєму синові, він зовсім перекрутив мою думку.
Дружина туси відважила мені ляпас, причому не символічного, а справжнього, важкого. На це запитання старший брат цілком міг відповісти, однак туси чомусь навмисне запитав мене. Однак я ж не можу щоразу відповідати, мов дурень. Іноді мені хотілося б виглядати трохи розумнішим. Туси вчинив так, щоб влаштувати змагання між двома синами, і подивитись, чи його дурний син більше за свого старшого брата має здібностей, щоб бути туси. Я угледів цей намір туси й насмілився його висловити.
Щойно я це сказав, як пані поспішила вказати туси:
— Твій молодший син — справжній дурень, — і принагідно дала мені ще одного ляпаса.
— Навіщо тоді ці ляпаси, пані? — звернувся старший брат до матері. — Як його не бий, він же все одно дурень?
Мати пішла до вікна розглядати пейзаж за ним. Я ж дурнувато посміхнувся, втупившись в обличчя свого старшого брата, який вважався розумною людиною.
Старший брат розреготався, хоча в ситуації, що склалася, не було нічого смішного. Однак він усе одно не міг утриматися від сміху. Іноді він також був дурним. От, наприклад, батько спочатку відрядив його на південні кордони, а потім — на північні кордони і дав йому завдання завершити там будівництво, він його завершив, але так і не здогадався про призначення тих будівель. І тільки коли на землях Мерці уродило зерно, він зрозумів, що то — комори.
Туси наказав нам із братом їхати на кордон і ретельно охороняти ті комори, аж поки не знайдуться люди, готові платити за зерно вдесятеро більшу ціну. Я поїхав на північ, а старший брат на південь.
Усім туси, які приїхали в пошуках зерна, туси Мерці сказав:
— Я казав вам, що опій не принесе нічого доброго, однак ви будь-що намагалися його посадити. Що стосується зерна, то в родини Мерці свої комори ще неповні. А в наступному році ми також хочемо посіяти опій, тож мусимо заготувати собі зерна.
Туси вимушені були повертатись із порожніми руками, зачаївши люту ненависть на непокірну родину Мерці.
На землях туси давно вже не було голоду, тож ніхто не очікував, що така біда раптом прийде в рік найбільш сприятливої для врожаю погоди.
Після того, як туси повернулися до себе ні з чим, на дорогах, що вели в землі Мерці, з’явилися вервечки голодних людей. Усім їм ми казали:
— Кожний туси повинен піклуватись насамперед про свій народ, тож Мерці підготували зерно на складах для своїх людей.
Відтак ті люди також повернулись у свої голодні краї, наповнивши животи благодійною порцією кукурудзяної каші, що її роздавала родина Мерці, а серця — ненавистю до своїх туси.
День, коли мені потрібно було вирушати на північні кордони, наближався.
Окрім відбірних вояків, я вирішив узяти з собою ще куховарку. Не варто говорити, що нею була обрана моя колишня особиста служниця Санг’є Дролма. Я також ще мав на увазі взяти з собою без’язикого літописця. Однак батько на це не погодився. Він сказав обом синам:
— Хто з вас доведе, що йому необхідний такий супровід, я до того відразу ж його й пришлю.
— А якщо нам обом буде потрібен, — спитав я, — що тоді робити? У родини Мерці є ж тільки один літописець?
— Це дуже просто — упіймаємо ще одного гордовитого розумника й відріжемо йому язика, — відповів батько, зітхнувши. — Я боюся тільки, що, врешті-решт, він нікому з вас не знадобиться.
Я покликав Соднама Г'ялцена супроводити мене на кухню, де оголосив Санг'є Дролмі своє рішення взяти її на північні кордони. Це рішення було для неї зовсім несподіваним. Вона застигла перед великим мідним казаном, широко роззявивши рот і зібгавши в руках заяложений фартух. Потім, ніяковіючи, промовила:
— Однак, паничу… Однак, паничу…
Коли ми вийшли з кухні, її чоловік-срібляр саме працював у дворі. Соднам Г'ялцен оголосив йому моє рішення. Ще не встиг він договорити, як срібляр вдарив себе молотком по кисті й побілів на обличчі. Він підняв голову й кинув погляд нагору, однак у момент зустрічі з моїм поглядом, його голова знову опустилась.