Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Я наказав двом своїм хлопцям-прислужникам:
— Підіть повідомте Дролмі, щоб завтра вона встала раніше і як слід нагодувала птахів, яких так багато сюди злетілося.
Віддавши наказ, я ліг спати й відразу ж заснув. Слуги підклали мені під підборіддя хустинку, інакше уві сні я б увесь заслинився.
Вранці я прокинувся від співу такої кількості птахів, якої ще ніколи в світі не бачив.
Сказати правду, з моєю головою дійсно було не все гаразд. У той період часу, прокидаючись щоранку, я ніколи не міг зрозуміти, де я. От і того дня, коли я розкрив очі й побачив над собою химерні візерунки на дерев’яній стелі, а також порошинки, що зависли в стовпі світла, яке лилося з вікна, то я хотів спитати себе: «Де я?», але тут відчув у роті кислий присмак вчорашньої їжі. Тоді я сам собі відповів: «там-то й там». З'ясувавши це питання, я мав підводитись із ліжка. Я не боявся, що люди скажуть, що я — дурний, однак я не хотів, щоб вони знали про цей мій справжній недолік, тому я завжди питав себе подумки, хоча іноді в мене все ж виходило запитання вголос. Раніше я не був таким. Раніше, коли я прокидався, я точно знав, де я, у якій кімнаті й на якому ліжку. Раніше я не був ще таким розумним у багатьох справах, як нині, тому в мене й не було такої вади. Зовсім не було. З такої точки зору моя дурість не зменшилась, а тільки змінила місце: у чомусь одному я вже був не дурень, але в чомусь іншому — став дурним.
Я не хотів, щоб люди знали, що я став розумним у тих питаннях, у яких раніше був дурним; тим більше я не хотів, щоб люди знали, в яких саме питаннях я дурний. Останнім часом ця ситуація загострилась. У більшості випадків, щоб прокинутись, я повинен був поставити собі те одне запитання, іноді навіть два.
Другим питанням було: «Хто я?»
Коли ставиться це питання, то людина, яка загубилась уві сні, відчуває сильну гіркоту в душі.
Ще добре, що цього ранку виникло тільки одне запитання.
Я потайки сказав собі: «Ти — на північних кордонах родини Мерці».
Коли я вийшов з кімнати, сонце вже стояло високо і туси Лха Шопа зі своїми підлеглими зібралися на нижньому поверсі. Вони чекали, поки я прокинуся. Дролма махнула підлеглим, щоб вони підсилили запах ячменю на сковорідках у центрі двору. Усі птахи злетілися до фортеці. Я покликав Дролму, і вона зупинилась. Спочатку вона направила до мене одного слугу з ковшем смаженого ячменю, потім слуги також узяли собі в руки трохи зерен. Коли я кинув птахам жменю ячменю, усі також почали підкидати зерна в небо. За мить просторий двір заповнився різноманітним птаством. Тоді Дролма відкрила важкі ворота фортеці й повела назовні групу людей із ячменем у руках, який вони скрізь розсипали.
Дивлячись на цю сцену, наші гості заклякли від подиву.
— У землях туси Лха Шопи навіть птахи скоро помруть від голоду, — сказав я, — тож дамо їм трохи їжі.
Договоривши, я передав ківш у руки Аїра-молодшого, і на блідому, як у небіжчика, обличчі цього хлопчиська, коли він почав кидати жменями ячмінь вниз у двір, заграла кров.
Я запросив гостей поснідати разом із нами.
Туси Лха Шопа більше не називав мене своїм племінником, а казав так:
— Ми — родичі, адже родина Мерці — дядьки родини Лха Шопа.
Я на це розреготався, а коли вони побачили мене веселим, на їхніх обличчях також проступив радісний вираз.
Нарешті мова зайшла про зерно.
У цей час другий панич родини Мерці зробився очевидно дурнуватим, адже цілком несподівано заявив:
— У коморах родини Мерці — не зерно, а приблизно однакове з ячменем за вагою срібло.
Туси Лха Шопі аж подих забило від здивування:
— Невже ячмінь став таким же важким, як і срібло?
— Можливо, й так, — відповів я.
— У світі немає такого дорогого зерна, — перебив мене туси, — ніхто вашого зерна не купить.
— Усе збіжжя родини Мерці призначене на продаж, і великий туси Мерці все передбачив для зручності покупців — звелів збудувати комори прямо у вас під дверима, щоб голодним людям не довелося мандрувати далекими шляхами.
Туси Лха Шопа, стримуючи свій запальний характер, почав учити дурня розуму:
— Збіжжя — це все-таки збіжжя, а не срібло, його довго не збережеш, тож навіщо складати його так багато в коморах?
— Ну то нехай ячмінь собі гниє, а твої люди — помирають з голоду.
Наші північні сусіди не витримали й сказали:
— Невелика біда, якщо й помре трохи людей, родина туси все одно так чи інакше виживе.
Я нічого на це не відповів.
Туси Лха Шопа хотів розлютити мене, тож сказав: поглянь, паростки ячменю на полях уже виросли, тож щонайбільше за три місяці ми вже зможемо збирати свій новий урожай.