Птахи та інші оповідання

Якщо вирішить дістатися до мене через озеро, я виглядатиму геть дурним. Але він мусив собі надумати що інше, хоча, можливо, взагалі про мене не дбав. Далі дивився на море, спостерігаючи за чайками і припливом, що наближався, а тоді попрошкував на свій бік озера, до свого дому, місіс, і, мабуть, вечері.

А от її я в той перший день і краєм ока не бачив. Не було її й близько. Вони мешкали на лівому березі озера, не було туди дійсної стежки, а я зовсім не мав зухвальства підходити туди близько, щоб зіткнутися з нею віч-на-віч. А зустрівши, був розчарований. Взагалі ні на що дивитися. Себто нічого схожого на його характер. Я зміркував, що це спокійна, м’яка і терпляча істота.

Коли я їх побачив разом, вони обоє поверталися з риболовлі та прямували до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та усмішкою — даремною, але завченою, ви ж розумієте, — сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б мені вслід тими своїми дивними вузькими очима і дозволив би піти.

Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки — вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. За такої нагоди цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне, на життя в гавані, на все те, від чого він необачно відмовився або чого ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.

Бачте, певна річ впадала в око — ця пара була повністю поглинута одне одним. Я не раз спостерігав, як вона його вітала, коли він повертався додому із денної риболовлі, а до того впродовж вечора сходила до озера, на пляж і аж до моря, чекаючи його. Бачила здалека — і я теж, — як він обходить ріг затоки. Тоді йшов просто до пляжу, а вона назустріч йому, і вони обіймалися, не турбуючись, чи якийсь дідько їх не бачить. Це зворушувало, ви ж розумієте. Відчувалося, що в старому мусить бути щось лагідне, як між ними таке можливе. Для чужаків він міг бути дияволом, але для неї був всім світом. Отож я мав до нього тепле почуття, коли бачив їх разом.

Питаєте, чи мали вони якусь родину? Я до цього й веду! Саме про родину і хочу вам розповісти. Бо, бачте, сталася трагедія — і ніхто, крім мене, про це не знає. Може, розказати комусь, але не певен… Старого, мабуть, забрали б, а їй це зламало б серце, та й, хай там як, коли все вже сказано і зроблено, то це не моя справа. Знаю, що проти старого є вагомі докази, але ж не безперечні. Це міг бути і нещасний випадок, ніхто ж не робив жодного слідства, коли хлопчик зник, — то хто я такий, щоб пхатися і доповідати?