Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Я була переконана, що зможу його змінити. Була певна, що виліплю з нього когось цікавого для себе. А як і не вийде, то... навіть і не знаю,.. — то принаймні матиму хлопця.

На одному з перших побачень ми сиділи в Денні вдома на дивані, виготовленому під замовлення. Він показував, як облаштував освітлення у вітальні для справжнього світлового шоу. Завдяки кольоровим лампам, коли він натискав одну кнопку на айфоні, нас заливало біло-жовтаве сяєво, немов ми опинялися в тропічній Африці. Інша кнопка переносила нас у так звану Ісландію, що своїм разючим поєднанням рожевого та синього радше нагадувала поганенький нічний клуб, аніж Рейк’явік. «Хіба це не космос? Ти уявляєш, я сам це налаштував», — розводився він, шукаючи мого схвалення. «Так, це чудово», — промурмотіла я, а насправді подумала, що це, певно, найочевидніша холостяцька фішка для зваблення серед усіх, що я лишень можу пригадати.

Я ж прийшла підготована й рішуче налаштована, що на цьому побаченні ми за будь-яку ціну маємо краще пізнати одне одного. Розблокувала свій айфон і відкрила для Денні тест «36 запитань, що ведуть до кохання» від New York Times. Пояснила, що ці запитання сприяють зближенню, зачіпаючи інтимні теми. «Люблю тести, я завжди набираю багато балів», — відповів Денні. «Тут не треба набирати балів», — пояснила я, сміючись. — «Цей тест просто допоможе нам стати ближчими. Я майже певна, що тут не буває переможців». «Ага. Ну, побачимо» — виклично відказав він.

Я поставила Денні одне з запитань: «Ти прагнеш слави? Якої саме?» «Таке просте запитання», — сказав він. — «Авжеж, я хочу слави, хочу, щоб мене пам’ятали». «Але як би ти хотів уславитися? Як саме люди мали би думати про тебе?» — наполягала я. «Та все одно як. За щось хороше чи погане. Мені байдуже, якщо мене ненавидітимуть. Головне, щоб пам’ятали вічно». Га? Ти серйозно, Денні? Тієї миті я мала б зірватися й тікати.

Та я не втекла. Я ще ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ зустрічалася з ним, хоча все віщувало якусь лажу. Ба ми експресом мчали до великої купи лайна! Одного разу він потайки обкурився травичкою перед святковою вечіркою, хоча й знав, що я не в захваті від шмалі. Тривожний дзвіночок. А як зверхньо він виголошував: «Це слушно!» — після кожної моєї тези, ніби це він визначав, які з моїх висловлювань цілком позбавлені сенсу, а які ні. ЩЕ ОДИН ДУЖЕ НАБРИДЛИВИЙ ТРИВОЖНИЙ ДЗВІНОЧОК. А потім, на винній дегустації, він порадив сомельє позбутися телевізора, бо ця індустрія, мовляв, доживає останні дні, вже й брикати перестала. ЗНАЮЧИ, ЩО Я ПРАЦЮЮ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ Й САМЕ ЦИМ ЗАРОБЛЯЮ НА ЖИТТЯ. Це мало би стати найвиразнішим тривожним дзвіночком, бо красномовно свідчило про те, що він зовсім не переймався моїми почуттями.

Я з першого ж побачення знала, що ці стосунки приречені. Та це не заважало мені вихвалятись нашим щастям в інстаграмчику. Ось ми в поході, поруч зі вказівником «Стежка закоханих», грайливо вказуємо одне на одного. Ось ми позуємо з мавпами в зоопарку Сан Дієґо. З МАВПАМИ, ТРЯСЦЯ! І такі щасливі. Я хотіла збудувати щастя в інстаграмі, але так не буває. Щастя або в самих стосунках, або його нема. А в наших було порожнісінько. Щомісяця я відчувала дедалі глибше, що заслуговую значно кращого. Так воно і було.