Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
— До Греції? — не повірив Гайдук.
— А що тут дивного? Там залишилася моя сім'я… на Родосі. Віра з дівчатами… Жили в рибальській халупі біля моря… І чого ви дивуєтесь? Наші предки ходили до Греції, на гору Афон. Я сам читав. Коротше — я вирішив йти, шукати Віру. Хоча, по правді скажу вам, нам не треба було тоді розбігатися. Треба було разом триматися…
— Треба, — підтвердив Гайдук. І подумав: «Шукати Віру. Ми всі розійшлися шукати віру».
— Головне було — пройти через Румунію… до Болгарії. Бо якби румуни здогадалися, хто я такий і що робив під час війни, мені був би кінець. Я з Вінниці пішов до Могилева-Подільського. Там у мене друг старий жив, ще в дивізійній розвідці разом служили. На другому боці Дністра — Молдова. Село Атаки. Зайшов до друга, щоб він зробив мені якісь документи для Європи… Мовляв, я Грегор Іонеско чи Петреско, молдаванин темний… знаю кілька слів румунською… Думав, пройду. А що? — Невінчаний підняв голову, й у в світлих очах його засвітилися зухвалі блищики. — Держави всі впали, Темрява, паніка, кордонів не існує, повний бардак. Ідеальний час для гулів по Європі. Такий був план…
Невінчаний надовго замовк, а Гайдук і справді почував себе отцем Фавном — Георгієм, тільки бойового прапора не вистачало, щоб покрити голову Невінчаного. Не перебивав його, не спонукав до прискорення розповіді, знаючи, що сповідь — як ріка: бурхлива і нестримна у своїх верхів'ях і застійна й пересохла у розлогому піщаному річищі.
— Плани… плани… Чого все варте? — Невінчаний обмацував пальцем бороду, яку так і не поголив. — Я захворів, і друг… падлюка цей, Шнур, вигнав мене на вулицю… І я пішов в Атаки… рачки повз по мосту, де нікого не було. Чорний Мор звалив мене. А на тому березі побачив мене старий циган, який продавав мідні тази… І покликав її. Не пам'ятаю, як цигани підважили мене на воза… І я втратив свідомість… А коли оклигав, мені здалося, що наді мною стоїть сама діва Марія. Ви вірите?
— Вірю, — хитнув головою Гайдук.
— А я й досі не вірю, — стукнув кулаком по столу Невінчаний. — Бо то справді була діва Марія. Ну, не зовсім діва — двоє хлопців у неї було, і не зовсім Марія. Її звали Маріола… чи Маріоара… я її Марійкою звав. Небесної краси жінка — висока, ставна, смаглява… знаєте, яку тій пісні: «там смуглянка, молдаванка собирала виноград»… чорні брови і божественні очі… а які груди! Вірите?
— Вірю, — сказав Гайдук.
— А я не вірю! Все здається, що мара якась… Чоловік її пішов до Румунії й не повернувся… Вона виходила мене, а потім лягла зі мною… І це було краще за всі ліки, за всі її бульйони та трави. Ви не повірите, Ігорю Петровичу.
— Повірю, — сказав Гайдук і подумав: «Ще одна Зара». Невінчаний почав бити себе по лисій голові, але робив це не дуже охоче, а так — для годиться, позиркуючи на генерала — яке враження справило це дійство, запозичене з провінційних театрів.
— Тут без чаклунства не обійшлося. Від неї йшов якийсь дивний, незрозумілий запах. Ні, не парфуми. Щось інше. Одного разу я побачив пляшку з зеленою рідиною. Подумав — ось воно, приворот-зілля.
Потім, коли одужав, прочитав напис на пляшці: лістерин. Для дезінфекції. Щоб не захворіти від мене… Маріола не захворіла… це я, чорт лисий, захворів на неї. Бо коли одужав — залишився з Марійкою. Чоловік її був ковалем, мав невеличку кузню. Жили вони на Каларашівці, біля жіночого монастиря… Там місця божественні, Ігорю Петровичу. Гори, ліс густий, джерельця води чистої… як у раю. І все це на березі Дністра. Ну, я почав потроху в кузні працювати… Йона, старший син Маріоли, допомагав мені. Важко було — темрява, злидні, мор, але я, грішним ділом, вирішив там залишитися. Я не пішов шукати Віру, а залишився… Уявляєте? Але ж я люблю Віру і своїх дівчат, ви мені вірите? Гайдук дипломатично промовчав.
— Я зрадник, зрадник! — знову Невінчаний наніс кілька ударів долонею по черепу. — Відпустіть мене… піду до Греції.
— Відпускаю, — сказав Гайдук, не додавши при цьому: «гріхи твої». Бо гріхи Невінчаного були й гріхами Гайдука. — Але за однієї умови.
Невінчаний перестав ляскати себе по лисині й уважно втупився хитрим поглядом в Гайдука.
— Мене також мучать мої гріхи, Григорію Івановичу. Мучить доля мами… Тому після Греції прошу вас піти до Польщі. Це майже по дорозі, — він відірвав аркушик з блокнотика, що лежав біля телефона. Черкнув на папірці з написом «Villa Dolce Vita» кілька слів та цифр й дав Невінчаному, який перестав розігрувати героя давньогрецької (чи новомолдавської) трагедії й усміхнувся так радісно, що Гайдук подумав: якщо не знайде Віру з дівчатами, то до Маріоли неодмінно зазирне. — Тільки не застрягніть знову в цих Атаках.