Ми нутром відчуваємо, що не можемо цього зробити.
Ентоні Іден (січень 1952 року)
«Ця війна не така, як раніше; той, хто володіє територією, встановлює на ній свій суспільний лад. Кожен встановлює свій лад там, куди тільки може дістати його армія. Інакше бути не може». Відомий вислів Йосипа Сталіна — у переказі Мілована Джиласа в книжці «Розмови зі Сталіним»[72] — не такий уже й оригінальний, як могло здатися. Друга світова війна в жодному разі не була першою війною в Європі, коли воєнні досягнення визначали соціальні системи: релігійні війни XVI століття закінчилися в 1555 році Аугсбурзьким миром, коли принцип cuius regio eius religio — «чия влада, того й віра» — надавав правителям право запроваджувати на своїй землі релігію на власний розсуд. Після перших європейських завоювань Наполеона на початку ХІХ століття воєнні перемоги швидко спричиняли соціальну та промислову революцію за французьким зразком.
Однак Сталін мав чітку позицію, яку він роз’яснив Джиласу задовго до того, як Східна Європа опиналася під комуністичною владою. Радянська сторона вела війну заради того, щоб перемогти Німеччину, відновити російську владу та безпеку на її західному кордоні. Хай яка доля чекала на саму Німеччину, простір між Німеччиною і Росією не міг залишитися без контролю. На територіях, які простягалися з півночі на південь від Фінляндії до Югославії, були розташовані маленькі й беззахисні держави, чиї міжвоєнні уряди (частково за винятком Чехословаччини) як один вороже ставилися до Радянського Союзу. Польща, Угорщина та Румунія виявляли особливу послідовність у своїй недружності щодо Москви та недовірі до радянських намірів щодо себе. Єдиним прийнятним для Сталіна сценарієм було встановлення — у тих частинах регіону, які ще не були завбачливо поглинуті СРСР, — урядів, що абсолютно точно ніколи б не створили загрози радянській безпеці.
Але єдиний спосіб забезпечити такий розвиток подій полягав у тому, щоб відтворити радянську політичну систему в державах Східної Європи. Саме цього від початку хотів і домагався Сталін. З одного боку, може видатись, що цієї мети досягти було доволі легко: старі еліти в країнах на кшталт Румунії чи Угорщині втратили свій авторитет, тож усунути їх та замінити новими було б нескладно. Багато де радянських окупантів спочатку вітали як визволителів та провісників змін і реформ.
З іншого боку, Радянський Союз практично не мав впливу на внутрішні справи своїх західних сусідів поза межами повноважень, які надавала йому всеохопна військова присутність. У більшості країн регіону впродовж попередніх двадцяти п’яти років комуністи не мали доступу до публічного життя та законної політичної діяльності. Навіть у тих країнах, де комуністичні партії не були заборонені законом, їхня ідентифікація з Росією та твердолобі сектантські практики, які після 1927 року майже безперервно диктувалися з Москви, перетворили їх на маргіналів східноєвропейської політики. Радянський Союз ще більше послабив їх, кинувши за ґрати й піддавши чисткам багатьох польських, угорських, югославських та інших комуністів, які тікали до Москви: у випадку Польщі керівництво Комуністичної партії ліквідували практично повністю.
Тож коли Матяш Ракоші, лідер Угорської комуністичної партії, у лютому 1945 року повернувся з Москви до Будапешта, то міг розраховувати на підтримку близько чотирьох тисяч угорських комуністів. У Румунії, за словами самої очільниці румунських комуністів Анни Паукер, партія мала менше тисячі членів серед майже двадцятимільйонного населення. Ситуація в Болгарії мало чим відрізнялася: у вересні 1944 року комуністи налічували близько восьми тисяч осіб. Тільки в промислових регіонах Богемії та в Югославії, де партія асоціювалася з переможним партизанським рухом, комуністи мали щось подібне до масової підтримки.
Діючи обережно та в будь-якому разі зберігаючи робочі стосунки із західними державами, Сталін спершу спробував тактику, уже знайому з часів народних фронтів 1930-х років та з комуністичних практик під час Громадянської війни в Іспанії: підтримувати створення «фронтових» урядів — коаліцій із комуністів, соціалістів й інших «антифашистських» партій, які б усунули й покарали стару владу та її прихильників, але діяли б обережно й «демократично» — як реформатори, а не як революціонери. До кінця війни або ж одразу після її завершення такий коаліційний уряд утворився в кожній країні Східної Європи.
вернуться
72
Мабуть, найвідоміша книжка Мілована Джиласа, через яку його в 1962 році було вкотре ув’язнено. У цій книжці Джилас розповідає про зустрічі зі Сталіним та з іншими представниками радянської влади під час своїх трьох візитів до СРСР у 1944, 1945 і 1948 роках. — Прим. наук. ред.
