Життєписи дванадцяти цезарів

2. Починаючи здалека, згадаю Неронового прапрадіда, Гнея Доміція. Коли він був трибуном, посварився з понтифіками за те, що вони призначили на місце його батька не його самого, а когось іншого, і за це відібрав у колегій право вибирати жерців та передав його народові. Коли ж він був консулом та здобув перемогу над аллоброгами й арвернами, то проїхався на слоні по провінції, а за ним крокувала юрба воїнів, наче у тріумфальній процесії[561]. 2. Власне про нього висловлюється оратор Ліциній Красс, що немає нічого дивного у тому, що має мідну бороду, бо лице в нього залізне, а серце — свинцеве. Син його, що був на той час претором, наказав сенатові переглянути вчинки Гая Цезаря наприкінці консульства, оскільки вважав, що вони суперечили провіщенням та законам. Згодом, коли став консулом, намагався позбавити Цезаря керівництва над галльськими легіонами, а після того, як його незаконно призначили Цезаревим наступником, потрапив у полон при Коринті на самому початку громадянської війни. 3. Після того, як його відпустили, поспішив на допомогу массилійцям, що потерпали в облозі, однак раптово покинув їх та врешті загинув у битві під Фарсалом. Хоча він був не сильний духом, зате надзвичайно грізний. Якось у розпачі намірився накласти на себе руки, проте зі страху перед смертю передумав та виблював отруту, а потім відпустив на волю свого лікаря, бо той, добре знаючи натуру господаря, дав дуже малу дозу. Але коли Гней Помпей поставив питання про тих, що не примикали до жодної сторони, він один висловився за те, щоби вважати їх ворогами.