Діти Безмежжя

Ніхто не зайде в лабораторію, не потривожить їх. Все, що буде, в їхніх руках, в їхній волі.

Вона вказала на глибоке зручне крісло. Він сів.

Ріона сама наділа на його чоло диск ЦПК. Перевірила функціональну систему. Те ж саме вона зробила для себе. Вимкнула світло. Сіла в крісло.

— Пора, — почувся її голос.

В ту ж мить вони опинились у просторі.

Інститут блищав срібним куполом внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими вершинами. Сонце піднялося досить високо над ними.

Буревій побачив поруч із собою Ріону. Крізь неї просвічувались гори. В променях світила «психодвійник» здавався райдужним.

— Ти ніби з казки, — сказав Буревій, і сам здивувався, що його слова звучать у просторі.

— Ти теж, — відповіла Ріона.

— Я й досі не можу звикнути. Це неймовірно. Нереально. Дівчина засміялась. Повернулася до Сонця.

— Ну що ж… Хай поки що це буде сном. Для більшості людей. А для нас — вищою реальністю. До Сонця, друже. Дай руку.

Він простягнув їй руку. Вона торкнулась її. І знову Буревій відчув, як і тоді, серед гір, гарячий стук її серця.

— Спочатку на Меркурій, — сказала вона. — Там зосередимось і потім…

Буревій поглядом відповів, що все зрозумів. Вони зосередились. Метнули себе у простір. Прямо до Сонця. Земля блискавично зникала в Космосі, перетворювалась на зірочку. Навально виросло світило, закрило велику частину видимого неба. Спереду з’явився жовтуватий диск планети.

— Меркурій, — промовив Буревій.

Вони спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу.

Зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої сріблистої рідини, з гігантських щілин виривалися хмари газів. Сонце в тих хмарах здавалося багряним, зловісним.

— Невесела планета, — сказав Буревій.

— Дивлячись для кого, — заперечила Ріона, оглядаючи фантастичний пейзаж. — Для наших тіл — невесела. А може, тут живуть якісь істоти. Для них це пекло може бути прохолодою. Адже ми не відчуваємо спеки?

— Наші «двійники», — відгукнувся Буревій.

— Все одно. Якісь істоти можуть бути взагалі збудовані так, як наші «двійники». Але пора, друже. Тут нам треба з’єднатись. В один «двійник»…

— В один? — вражено запитав Буревій. — Хіба це можливо?

— А як же? — лагідно всміхнулася Ріона. — Хіба ти не сказав мені, що любиш? Хіба ти не відчув, що ми одне ціле? Хіба ти можеш уявити себе без мене?

— Ні, — щасливо відповів Буревій. — Не можу. Я зрозумів тебе.

— Я жду.

Він ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді грандіозний космічний вогонь спалахнув у них, з’єднавши разом два серця в могутнє вогнище.

Не було її, не було його. Було одне серце, одна свідомість, одне бажання.

І те бажання, та воля, сила і прагнення виросли в Безмежжя. Єдина свідомість їхня відчула, що вона всемогутня. Та свідомість підняла спільний «двійник» над планетою і жбурнула до Сонця. Прямо в центр полум’яного диска.