По вогонь. Печерний лев

— Лісовики побоялися битися, — зауважив Ун, підводячись з землі. — Чи, може, вони пішли попередити плем’я.

Вони вернулися до багаття ж підкинули хмизу в вогонь. Серця в обох стискалися тривожно.

Тиша запала в лісі. Небезпека рантом здалася зовсім далекою. Уламр уклався спати, а Зур лишився на чатах біля багаття. Вій сидів і дивився на червові язики полум’я.

Вранці Уж і Зур довго згадали: продовжувати мандри чи вернутися назад. Обережний Зур хотів знов попасти на берег річки біля гірського пасма, де сусідство з печерним левом робило їх невразливими для ворогів. Але завзятому Унові не подобалася сама думка про відступ.

— Якщо ми повернемося назад, лісовики можуть погнатися за нами. А потім — хтозна, чи нема людей у тих лісах, де ми пройшли?

По щирості сказати, Зур теж так думав. Він знав, що люди люблять кочувати з місця на місце більше, ніж шакали, вовки і дхолі. Лише птахи покривають ще більші відстані. Якщо їм досі в© траплялося людей на шляху, це не означає, що їх не було ні ліворуч, щ праворуч і що вони не зустрінуть людей, коли підуть назад.

Зур погодився ризикнути. Передбачливіший за товариша, він не любив битися, але мужності йому не позичати. До того ж поступався він завжди охочіш, ніж Ун. Як усі його одноплемінники, він був заражений фаталізмом. Зурові й досі не вірилося, що він один уцілів після битви з рудими карликами. Якби не Ун, молодий ва відчував би себе зовсім самотнім на світі. Всі радощі життя для нього пов’язувалися з дружбою сина Тура. Зур скорше погодився б загинути, ніж жити без свого приятеля.

День проминув спокійно. Ввечері, коли мандрівники отаборилися, вони не помітили, щоб за ними хто стежив.

Ун і Зур були в лісових нетрях. У тому місці, де вони зупинилися, блискавка спопелила кілька дерев і випалила траву. Три сланцеві брили, розміщені одна попри одну, становили надійний притулок. Довелося тільки зробити завали з колючого гілля. Ун і Зур спекли на вогні оленяче стегно — оленина особливо смакувала їм. Після вечері вони поснули під зоряним небом.

Уже світало, коли Ун прокинувся і побачив, що ва, повернувши голову на схід, пильно прислухається.

— Зур чує ходу лева чи тигра?

Ун не знав. Здається, він знов уловлює підозрілий запах. Ун втягнув ніздрями повітря і погодився:

— Вернулися лісовики.

Вибравшись за колючий завал, він побрів на південь. Запах звітрів; це був тільки слід, залишений у повітрі таємничими людьми. Гнатися за ними в пітьмі марна річ. Товариші вернулися в притулок і почали чекати ранку.

На сході розливалася попеляста зоря. Защебетала медовим голосом якась пташка. Крізь кучугури хмар пробилося перше сонячне проміння й підпалило небо. Здавалося, серед лісу народжуються і вмирають бурштинові озера, смарагдові річки й пурпурові гори. Та ось крізь велетенські крони випливло червонясте кружало сонця.