По вогонь. Печерний лев
- Автор: Рони-старший Жозеф Анри
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «По вогонь. Печерний лев». Краткое содержание книги:
Ун зневажливо кинув у них каменюку. Гранітний уламок влучив найближчого вовка в плече. Хижак вернувся до своїх товаришів.
— Вовки не заслуговують удару ратищем або дротиком, — мовив глузливо син Тура.
Збурені мавпи, як і раніше, стрибали й верещали серед густолистя на узліссі. А резус, завмерши на місці, з жахом дивився на своїх рятівників. Його довгі руки тремтіли. Страх прикував його до землі: він боявся вогню, боявся вовків, боявся і цих незнайомих двоногих істот, чиї постаті були такі прямі, а голоси так відрізнялися від голосів лісових чи степових мешканців.
Але поступово серце його стало битися рівніше. Круглі очі вже не так недовірливо дивилися на людей. Резус почав заспокоюватися: якщо дужчий не вдарив слабшого зразу, то слабший думає, що дужчий взагалі не вдарить його. Тепер він боявся тільки вогню і вовків. Але вогонь багаття залишався на місці і полум’я не переступало за невидиму межу. Тому мавпа скоро перестала лякатись і вогню.
Відігнавши хижаків, Ун і Зур з цікавістю подивилися на свого гостя. Він сидів на землі, наче дитина; схожість доповнювали маленькі ручки й плескаті груди.
— Вовки не з’їдять зеленого карлика! — засміявся Ун. Від його сміху мавпа підскочила.
Коли вони підступили ближче, резус знов затремтів. Але повільні рухи і лагідні голоси людей заспокоїли його. Резус відчув довіру й симпатію до цих незвичайних істот. Уну й Зурові теж було приємно взяти слабосилого товариша людини під свій захист.
Час збігав. Вовки все ще сиділи віддалік і чатували на здобич. Вряди-годи вони починали вити з досади на вогонь, людей, на те, що здобич утекла від них, утекла не сама, а через непередбачене втручання цих незнайомих двоногих істот.
Нарешті вовки пішли. В пітьмі розтанули їхні темні постаті. Тепер вони були з підвітряного боку, і якби спробували ще раз підкрастися до вогнища, їх напевне помітили б.
Своїх нових друзів резус покинув не зразу. До вогню він уже почав звикати. Вітер з гір ставав холодним. Чисте бездонне небо наче вбирало в себе земне тепло. Наслідуючи людей, мавпа залюбки грілася в теплому подиху багаття.
Нарешті резус тихо скрикнув, глипнув на людей і побіг до узлісся.
Ун і Зур пошкодували, що він пішов.
Наступного дня молоді воїни заглибились у ліс. Вони дивувались — які навколо високі дерева й кущі. Гаддя траплялося тут менше, ніж на рівнині. На верхів’ях дерев голосно крякали зграї білоголових круків. На лісових галявинах раз у раз мелькали гаури. В розвилках товстих гілок показувалися чорні ведмеді. Іноді в надвечір’я віддалік з’являвся леопард, не зважуючись, проте, нападати на людей. Потім почали траплятися зграї мавп тонкотілів, хвостатих і бородатих. Гронами вони звішувалися з гілля й верещали, радіючи тому, що їх багато і що в гурті нема кого боятися.
На четверту ніч У нові ніздрі вловили незвичайний дух. Жоден запах з часу їхнього походу на нових землях не скидався так виразно на людський. Син Тура здригнувся. Від збудження волосся в нього стало сторч. Жоден інший запах — запах тигра, махайрода чи навіть печерного лева — не здавався йому таким страшним.
Щоб не дати захопити себе зненацька, Ун розбудив товариша. Обидва прислухалися і принюхувалися, вдихаючи на повні груди нічне повітря. Проте молодий ва не мав такого гострого нюху, як уламр, і вловлював лише невиразні повіви. Зате Ун, роздимаючи ніздрі, упевнено сказав:
— Дух нагадує дух кзамів.
Кзами були найжорстокішими з усіх людських племен, відомих Унові й Зурові. На їхніх лицях і тулубах кущиками росло цупке рудувате волосся, схоже на шерсть лисиці. Руки були довжелезні, як у древолазів, а ноги криві й куці, з величезними пальцями, Вони з’їдали полонених уламрів і переловили всіх безплічків, уцілілих після битви з рудими карликами.
Поступово запах слабнув. Очевидно, загадкові істоти пішли геть. Але потім дух знов різко посилився, і Зур прошепотів:
— Син Тура не помилився. Це нагадує запах кзамів.
Ун задихав частіше, серце в нього тенькнуло. Біля ніг лежав його кий. Він схопив ратище, ладний метнути його в першого-ліпшого напасника.
Тепер Ун був певен, що перед ним таїться же один незнайомець. Запах ішов з двох боків. Він сказав:
— Вони нас бачать, а ми їх ні. Треба, щоб ми теж їх побачили!
Вайлуватіший, ніж уламр, Зур вагався.
— Нас освітлює вогонь, — вів далі Ун.
Він підняв з землі кий. Молодий ва вдивився ще раз у кромішню пітьму, але нічого не розгледів і, знаючи, що незнайомці можуть щохвилини наскочити на них зненацька, погодився з товаришем.