По вогонь. Печерний лев

Зур поволі спускався в нижню печеру. Він підійшов до розколини і зазирнув у неї: лігво було порожнє. Серце його стислося від лихого передчуття. Син Землі проповз крізь щілину в печері й озирнувся. Свіжообгризені кістки валялися на долівці поряд з сухими маслаками. Стояв сильний і стійкий звірячий дух.

Зур вибрався з лігва і довго блукав навколо у великій тривозі, забувши про хижих звірів, які могли ховатися в густих кущах. Але тільки-но він ступив у затінок дерев, як обличчя його осяялося щасливою усмішкою:

— Печерний лев!

Там у заростях бамбуки темніла гігантська постать хижака, схиленого над тушею щойно забитого оленя. Почувши Зурів голос, цар звірів звів свою величну голову і з радісним риком кинувся назустріч людині.

Коли могутній звір опинився поряд з ним, Зур запустив обидві руки в його густу гриву, і гордість, рівна Уновій гордості, наповнила його серце.