Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Еге ж, — кивнув Роланд, — Рея з Коосу… і я також винен. Мені слід було залишитися з нею. Якщо хтось у всій тій халепі й лишився безневинний, то це ти, Шимі… ти, Стенлі.
— Правду кажеш, стрільцю? Правду-правду?
Роланд кивнув.
— Якщо буде час, ми побалакаємо з тобою про ті давно минулі дні, але не тепер. Зараз на це нема часу. Ти маєш повертатися зі своїми друзями, а я залишуся зі своїми.
Шимі ще якусь мить на нього дивився, і так, Сюзанна побачила в ньому того хлопчика, що колись був на побігеньках у давно зниклому шинку «Рай для подорожніх»: збирав порожні кухлі з-під пива й опускав їх у бочку для миття, що стояла під головою лося, двоголового Зірвиголови, ухиляючись від штурханів Корал Торін і ще лютіших стусанів від повії, знаної під ім’ям Петті Гуляща. Вона бачила хлопчика, якого мало не вбили за те, що розлив питво на чоботи бандита, Роя Діпейпа. Того вечора від неминучої смерті Шимі порятував Катберт… та саме Роланд, що його мешканці містечка називали Віллом Деаборном, урятував їх усіх.
Шимі поклав руки Роландові на шию й міцно його обійняв. Стрілець усміхнувся і погладив скаліченою правою рукою його кучеряву голову. Глибоке гортанне схлипування вирвалося з грудей Шимі. А в кутиках стрільцевих очей Сюзанна побачила сльози.
— Так, — ледь чутно промовив Роланд. — Я завжди знав, що ти особливий. Берт і Алан теж це знали. І ось ми знову зустрічаємося на шляху. Як добре, що ми зустрілися, Шимі, сину Стенлі. Як добре. Так.
Розділ VI
НАЧАЛЬНИК БЛАКИТНОГО РАЮ
Коли в двері постукав Фінлі (знаний подекуди як Горностай), Пімлі Прентис, начальник Алгул Сьєнто, саме був у ванній. У безжальному світлі флуоресцентної лампи над раковиною Прентис якраз роздивлявся своє обличчя. У дзеркалі, що збільшувало, його шкіра була схожа на сірувату поорану кратерами рівнину, що не надто відрізнялася від поверхні пустища, яке простягалося в усі боки довкола Алгула. А чиряк, на якому він зосередився цієї миті, нагадував вулкан на межі виверження.
— Хто там по мене? — ревнув Прентис, хоч і знав наперед.
— Фінлі О’Теґо!
— Заходь, Фінлі! — Не відводячи погляду від дзеркала. М’ясисті пальці охопили велетенського розпухлого прища. Натиснули.
Фінлі перетнув кабінет Прентиса і застиг у дверях ванної. Щоб зазирнути всередину, йому довелося трохи нахилити голову. Як для тахіна, він мав напрочуд високий зріст — більш ніж сім футів.
— Я повернувся зі станції, наче нікуди і не від’їжджав, — як і в більшості тахінів, голос у Фінлі то зривався на вереск, то переходив у гарчання. Для Пімлі вони всі розмовляли, як покручі в «Острові доктора Моро» Герберта Веллса, і він усе чекав, коли ж вони хором заявлять: «А хіба ми нелюди?» Якось Фінлі прочитав цю думку в нього в голові й запитав про неї. Прентис відповів цілком щиро, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня була звичним явищем, чесність — найкраща політика. Єдина політика, коли ти маєш справу з тахінами. До того ж Фінлі О’Теґо йому подобався.
— Що повернувся зі станції — це добре, — кивнув Пімлі. — І що ж ти там знайшов?
— Робота-ремонтника. Схоже, в нього стався збій на боці «Дуги-16» і…
— Стривай, — перебив його Прентис. — Зажди, зажди. Дякую.
Фінлі чекав. Зосереджено насупившись, Прентис нахилився ближче до дзеркала. Начальник Блакитного Раю й сам був високий, з велетенським черевом, мав товсті стегна й довгі ноги. Він уже почав лисіти, а синюшний ніс видавав у ньому п’яницю зі стажем. На вигляд йому було років із п’ятдесят. І почувався він також приблизно на п’ятдесят (і навіть молодшим, якщо напередодні не пиячив усю ніч з Фінлі та кількома кан-тої). Приїхав він сюди теж п’ятдесятирічним, а було це багато років тому (щонайменше двадцять п’ять, та й то з великим применшенням). У цьому світі час був дурнуватий, як і напрям. Дуже легко було втратити відчуття й того, й іншого. Деякі фолькен також губили розум. А якщо раптом ґиґнеться їхня сонячна машина…
Верхівка чиряка випнулася… затремтіла… луснула. Ага!
Струмінь кривавого гною вирвався з місця інфекції, ляпнувся на дзеркало і потік униз трохи ввігнутою поверхнею. Пімлі стер його пучкою пальця й хотів було струсити в нужник, але потім жестом запропонував Фінлі.
Тахін спершу похитав головою, потім приречено зітхнув (дівуля, що роками сидить на дієті, впізнала б це зітхання одразу) і, взявши начальника за руку, поклав його пальця собі до рота. Зісмоктав гній і відпустив палець із добре чутним чпоканням.