Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
І ось усе це має зникнути.
Спершу стиснувшись в первісну незбагненну точку.
А потім точка вибухне і все повториться, — щоб знову виникнув світ, а в ньому людина.
І Великий Вибух відродить Всесвіт, і все почнеться знову з’являтися — час, простір, матерія, речовини, за ними зорі, галактики…
Увесь зрештою Всесвіт знову народиться і в його глибинах спалахнуть мільярди зірок, галактик, планет…
В Галактиці Молочний Шлях — яка знову відродиться, — у спіральному її рукаві, званому рукавом Оріона, знову спалахне зоря, що її буде названо Сонцем, у неї з’являться дев’ять молодих планет, третьою голуба планета, що її колись люди назвуть Землею…
Тоді, як вони з’являться і обживуть свою кульку. Вони навіть не підозрюватимуть, що вони вже були і були не один раз. На голубій планеті Земля під зорею, званою Сонцем. Навпаки, вони будуть певні, що з’явилися вперше. І востаннє. Тоді ж як насправді — в черговий раз, своєї вічності, що настає після загибелі…
А думка — при нагоді, чи коли вночі дивишся на зоряне чорне небо над головою, всіяне зорями, чи вдень, коли сяє сонце, ні-ні, та й вигулькує: а раптом ми, люди, (і я, і ти — теж) не вперше живемо в цьому світі? І раптом все це вже… вже було? Га? Га-а???
І раптом я вже був?
І все, що трапилося зі мною за життя, вже колись… траплялося?
І таким же було зоряне (чи сонячне) небо над головою, і таким же був світ, а в ньому таким уже був я і було таким моє життя — із радощами його і бідами його. І я не вперше все це переживаю — гірке й печальне, радісне і щасливе, що ось зараз буде те й те, як уже було колись…
Але якщо було, то — коли було?
Цього ніхто не скаже. Як і не відповість достовірно: так, усе вже було.
І ні в кого запитати, і ні до кого звернутися.
Хіба що до астрономів, які підтвердять: так, світ розширюється, а відтак, як закінчиться ця фаза, він стиснеться в точку і…
І все повториться, як і було. З’являтимуться ті ж самі народи (деякі з них все так же зникнуть потім з історичної арени, як, наприклад, зникнуть з наших степів скіфи), ті ж самі цивілізації, траплятимуться ті ж самі події і так же люди житимуть — всі разом і кожен зокрема. І ті ж самі війни проноситимуться ураганами над землею, забираючи тих самих же людей…
Але чому повториться все, як і було, а не повториться, наприклад, по-новому?
З цього приводу маленька притча.
Колись люди знали про кінцевий строк свого життя, рік і місяць і навіть день та годину, коли вони помруть.
Це — з української легенди.
І ось якось Бог зі святим Миколаєм мандрували землею. Зайшли в одне село і жахнулися запустінню, що там панувало.
Всюди був безлад і розгардіяш, все було занехаяне, напівзруйноване, поля й городи заросли бур’янами, неохайні люди тинялися як сонні — ні за що не беручись. Одне слово, панував у тім селі хаос. Чи не кінець світу.
Стурбований Бог запитав: чому вони так поводяться? Чому дожили до такого запустіння? Чому не працюють, не веселяться?
— А для чого? — відповіли йому. — Нам завтра все одне помирати.
Бог до святого Миколая:
— Їм завтра надходить черга помирати?
— Так, — підтвердив святий. — І вони про це знають.
— А хто ж їм про це… сказав? — дивується Господь.
— Але так прийнято, — стенув плечима Миколай. — Всі люди заздалегідь знають про день своєї кончини, тож готуються до неї зарані. Власне, у них опускаються руки…
Ось тоді Бог і ухвалив: надалі щоб ніхто із смертних не знав наперед про рік, місяць, день і годину своєї смерті. Щоб ніхто й нічого про це не відав!
Чи не тому про кінець світу білого і Всесвіту люди не повинні зарані знати — інакше життя захиріє ще задовго до його кінця.
Люди мають жити так, як наче б вони вічні.
Принаймні, з відчуттям, що світ вічний. А коли кому надійде кінець — сіє має бути таємницею за сімома замками.
(Якось Давид (Х ст. до н. е.), цар Ізраїльсько-Іудейської держави, запитав Яхве, коли він помре? Всевишній відповів: цю тайну не можна відкривати смертним, адже тільки-но людина дізнається про день своєї смерті, як вона перестане жити).
Та й потім… Якби людство жило вічно, воно врешті-решт виродилося б. Все спізнавши, всього досягнувши. А так, за законами пульсуючого Всесвіту, який помирає і знову відроджується, воно хоч і загибає — разом із Всесвітом, але й знову відроджується — теж разом із Всесвітом. І це не дає йому часу на деградацію.
Але чому з кожним новим циклом людство починає заново і рухається по вже колись протоптаній дорозі? Від первісних часів і до науково-технічного прогресу, набуваючи ті знання, які воно колись вже мало. Себто вертиться, як по колу.