Золото і кров Сінопа

— …Монахи прибилися до нас уже за містом, — оповідав Нечипор Потурнакові. — Старший загону кінних, що нас супроводжував до кордону з Річчу Посполитою, не хотів їх брати — боявся інквізиції. Та ми з паном Саськом Федоровичем наполягли, сказавши, що ченці — наші подорожні, а інквізиція над нами не має влади. Для неї вони єретики, для нас ніхто. Якщо ж ми помітимо від них загрозу для посланців пана імператора Рудольфа, — Нечипор кивнув на трьох вельмож, які сиділи осторонь і про щось балакали з монахом-німцем, — то ми самі з ними впораємося.

— А який гріх на них? — поцікавився Петро.

— Хтозна… По всій Європі багаття палають — тут відьму, там відьмака живцем спалять. Ми з Саськом від того хоч і були далеко, але палену людську плоть відчували всюди. Попитай румуна — він один з тих бідолах, на якого очікувало земне пекло.

Мовив Сасько Федорович:

— Коли я там пожив, то зрозумів, чому християнський світ поступається силою султанові. Європейські королі ведуть війну на два фронти: з мусульманами і зі своїми підданими. Може, й треба вряди-годи знищувати потороч, що її випліджує рід людський… Мабуть що, треба, а тільки хто скаже, в якому тілі живе божа сутність, а в якому ховається нечистий? До того ж нечистий спритніший у підлоті, а відтак часто опиняється нагорі. І тоді він уже судить, кого спалити на вогнищі, а кому створити рай посеред суцільного пекла.

Нечипор покликав румуна, і той, захопивши шматок верети, на якому доти лежав, підійшов.

— Іліє, як ти і твої подорожні довідалися, що ми вирушимо в козацький край? — запитав румунською.

Чернець простелив шматину, сів, а тоді показав на німців.

— Германця повідомив хтось із палацу…

— Ти кажеш про монаха? — поцікавився Сасько.

— Він не монах, — мовив Ілія. — Він алхімік — той, що шукає філософський камінь. Ну, перетворює там щось на золото. Але його біда в тому, що він дуже заможний, і хтось поклав око на його багатство. По нього вже мала прийти інквізиція, але він випередив… До мене під’їхав за містом, де я очікував на бодай якогось подорожнього. Чого саме до мене, а не до когось іншого з тих, що сиділи під брамою? Бо я був у сутані, і він також — у сутані… У мене був мул, і в нього — мул. Він мав намір втекти до козаків, де інквізиція до нього не дотягнеться. Мені ж байдуже було, аби тільки зникнути з католицького краю. — Раптом монах подивився на Потурнака. — Ти питаєш, воїне, який на мені гріх?.. Ну, ну, отямся! Оце і є мій найбільший гріх, що я можу вгадувати думки. Монастирська братія, як ось щойно ти, стала помічати за мною цю дивну здатність, а згодом про те стало відомо настоятелеві. Скоро я завважив на собі й око інквізиції. А далі — прощавай рідна Трансільваніє, прощавай монастир.