Книга пригод 3

— Надворі дощисько такий, що я мушу просити у вас, друзі, чи не дозволили б ви мені зайти та пересидіти його трохи?

— Будь ласка, добрий чоловіче, — відказав господар. — А ви таки й справді вгадали, коли саме прийти.

Ми оце зібрались повеселитися з щасливої нагоди, хоча, правду кажучи, такої радісної події частіше, як один раз на рік, собі не побажаєш.

— Але й не рідше, — докинула одна з жінок, — бо діти — це така річ, щоб краще надбати їх не гаючись, зразу, щоб швидше дати їм раду і раніше спекатись клопоту.

— А що ж це у вас за така радісна подія? — спитав незнайомець.

— Родини та хрестини, — відповів вівчар.

Щоб не скривдити господаря, незнайомець побажав йому надалі мати таких свят ні забагато, ні замало; господар показав йому рукою на кухоль з медом, і він не став відмовлятися. Сумніви, що бентежили його, коли стояв перед дверима, розвіялись, і він тримався тепер вільно й просто.

— Чи ж не пізно блукати по наших яругах у цю пору, га? — озвався п'ятдесятирічний жених.

— Та пізнувато, добродію, ваша правда, — відказав подорожній і звернувся до господині: — Мені б краще сісти в кутку перед каміном, господине, якщо не заперечуєте, бо я дуже обмок, надто з того боку, в який прав дощ.

Місіс Феннел звільнила місце для самозваного гостя, і він, забравшись у куток біля каміна, вмостився там, як удома, й без дальших запросин простяг до вогню руки та ноги.

— Еге, передки в мене зовсім порозлазилися, — промовив він по-панібратськи, помітивши, що господиня задивилася на його чоботи. — Та й одежа на мені не для цієї пори. Ні, не солодко мені жилося останнім часом, мусив одягтись у що доведеться. Ось прибуду додому, тоді вже краще одягнусь.

— А ви тутешній? — спитала господиня.

— Не зовсім… Відтіль, далі від моря.

— Я зразу так і подумала — я теж звідти. По вашій говірці здогадалася, що ми з вами земляки.

— Тільки навряд чи ви чули про мене що, — промовив він сквапно, — бо ж я, як бачите, набагато старший за вас.

Цей натяк на господинину молодість ураз відбив у неї охоту розпитувати його далі.

— Тепер би мені ще одно, і я почував би себе, як у раю, — мовив прибулець. — Хоч би пучечку тютюнцю, бо мій, мушу признатися, весь вийшов.

— Я наб'ю вам люльку, — сказав вівчар.

— То, будьте ласкаві, позичте мені й люльку.

— Курець, а люльки не маєте.

— Десь загубив дорогою.

Вівчар натоптав нову череп'яну люльку тютюном і, подаючи її гостеві, промовив:

— Давайте й табакерку, я і її наб'ю заразом, коли вже взявся забезпечити вас куривом.

Незнайомець почав обмацувати кишені.

— Чи й табакерку загубили? — промовив вівчар, трохи здивувавшись.