Книга пригод 3

— Та ні, дякую, — промовив незнайомець зневажливим тоном. — Випивши гіршого після кращого, я б тільки зіпсував собі приємну згадку про вашу щедрість.

— Звісно, — втрутився Феннел. — Не щодня ж діти народжуються. Давай я наточу йому ще кухоль.

Вівчар рушив у темний закуток під сходи, де стояло барило.

Місіс Феннел кинулась услід за ним.

— Навіщо ти це робиш? — спитала вона докірливо, як тільки подружжя опинилося наодинці. — Він уже вижлуктив один кухоль, такий, що стало б на десять душ. А тепер, бач, не хоче бражки. Знов давай йому міцного меду! Та ще й хто його знає, що він за людина. Мені він аж ніяк не подобається.

— Та він же в нас у хаті гість, моя голубонько, а надворі ніч і сльота, а в нас хрестини. Та невже ми збідніємо через цей один кухоль? Настане літо — знову накуримо меду вдосталь.

— Ну гаразд, на цей раз нехай уже, — промовила вона, поглядаючи засмучено на барило. — Але що він таке і відкіль він, що ми пускаємо його до себе в хату та ще й отак пригощаємо?

— Не знаю, хто він, але спитаю.

Цього разу незнайомцеві в попелясто-сірому вбранні не пощастило спорожнити кухоль одним духом. Щоб цього не сталося, місіс Феннел налила йому маленький кухлик, а великий кухоль поставила хоч і на стіл, та на безпечній відстані від нього. Незнайомець у сірому враз вихилив налиту йому порцію до дна, і тоді вівчар спитав його, яка у нього робота.

Гість трохи забарився з відповіддю, і чоловік, що сидів у кутку біля вогню, раптом із несподіваною відвертістю промовив:

— Я свого ремесла ні від кого не крию, я — колісник.

— В наших краях із таким фахом можна прожити, — сказав вівчар.

— Та й про моє ремесло може кожен здогадатися, у кого вистачить кебети, — відповів незнайомець у сірому.

— Яке в кого ремесло, здебільшого можна сказати, глянувши на його долоні, — докинув живоплітник, дивлячись на свої руки. — У мене от пальці колючками поколоті, як стара подушечка для голок.

Руки чоловіка, що сидів у кутку біля каміна, мимовільно сіпнулися в затінок, а сам він, затягтись люлькою, пильно втупився в огонь. А гість у сірому жваво підхопив живоплітникове зауваження:

— Це правда. Тільки моє ремесло тим відрізняється від інших, що лишає тавро не на мені, а на моїх клієнтах.

Загадки цієї ніхто не став розгадувати, і вівчарева дружина знов запропонувала заспівати пісню. Гості почали відмагатися всілякими вигадками, як і першого разу, — у того не було голосу, а той забув, як починається пісня. Незнайомець у сірому, якого збадьорив міцний мед, розігрівся і вирішив зарадити лиху, заявивши, що він для почину заспіває сам, і враз, заклавши великий палець лівої руки у пройму жилета, змахнув другою в повітрі і, пильно дивлячись на блискучі гирлиги над каміном, неначе вони надихали його на імпровізацію, почав: