Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Щось не за планом?
— Руки!!! — заверещав Влад, хоча Богдан нічого й не збирався чіпати.
Аж раптом купе трусонуло, ящики поїхали просто на Богдана, тому справді довелося виставити руки, підхоплюючи конструкцію; прибули. Хотілося б знати, що тепер.
— Що ж ви так гальмуєте?! — заволала, з’явившись, Арна. — Вивантажуйтеся!!!
Їх ніхто не зустрів, і кадаври перли інструменти на собі до кінця перону, куди Костик підігнав щось схоже на міліцейський «бобик», а Богданові вдалося причепитися на певний час до Владової установки. Той щохвилини репетував «руки!», і смислів у його улюбленому слові вчувалося чимало. А потім уся банда з речами скупчилася сиротливим табором під чорним входом чергового БК (Богдан уже насобачився розпізнавати такі будівлі в будь-якому ракурсі), на ґанку курили якісь дядьки у спецівках, зверхньо кидаючи цікаві погляди, а маленький нервовий дядечко в сірому костюмі торочив Арні, що він, звісно, пам’ятає, і все залишається в силі, і він сам був би радий, але ж час, час…
Арна йому відповіла. Начебто цензурно, проте відтворити Богдан не зміг би — а дядечка дрібно затіпало. Стишивши голос, немов зморщену кульку, до тремтячого шепоту, він зізнався:
— І нагорі дехто проти. Особисто я тільки за, але там…
Вона більше нічого йому не сказала. Просто рушила вперед, і чоловічок зі здійнятими по-чернечому очима залишився позаду, в неактуальному минулому, а він, Богдан, — за черговими лаштунками, під какофонію настроюваних інструментів і Владове «руки!» в процесі монтування установки, а потім Арна вже стояла на сцені, і він нічого не встиг — ні зрозуміти, що ж усе-таки відбувається, ні бодай зазирнути до неї в гримерку.
— Тьху ти, — протягнув хрипкий чоловічий голос зовсім близько. — І хто цю шльондру на сцену випустив?
Богдан обернувся блискавично, готовий зацідити в пику, прибити, знищити!.. і глитнув, по-дурному стискаючи кулаки.
Поруч із ним за лаштунками стояв один із недавніх роботяг, прокурений, неголений, немов припорошений сірою щетиною — і повільний, страшенно повільний. Він, Богдан, устиг би не лише натовкти йому пику, а й навіть перемолоти цього дядька на котлету, перш ніж той ворухнувся б. Його образа не могла досягнути Арни в принципі, безнадійно відставши від її часу. Богдан і сам теж почав відставати, кожна секунда, згаяна на споглядання цього типа, була наче гак, причеплений до вгрузлої вантажівки. Арна вже, здається, закінчила читати.
— Нічого собі, а як ми вийдемо? — запитав, зачохлюючись, хтось із кадаврів. — Бачили, що там коїться?
Влад визирнув і присвиснув.
— В курсі, — злобно зронив Костик. — Це Присяжного люди. Місцевий авторитет від профспілок. Нас попереджали.
— І що тепер?
— Як що? — задзвеніла Арна. — Ходімо!
Щойно визирнувши за вікно, Богдан побачив натовп, який загатив площу перед БК, дехто був із транспарантами — а прочитати їх вдалося вже внизу, на ходу, коли намагався не відставати від Арни, яка простувала, мов крізь шерегу, і шерега не розступалася, а в’язко розповзалася перед нею, наче холодець або желе. «Проституткам не місце на сцені», «Шльондро, геть із нашого міста!», «Порнографія — не вірші» й геть уже незрозуміле: «Полтороцький — сутенер!»; прізвище Богдан начебто знав, але не пам’ятав звідки.