Свій час

— Встигнемо, — прошепотіла вона. — Ну ти смішний, звісно, встигнемо.

І її вуста опинилися на його вустах, чомусь геть не такі на смак, як тоді, у потязі, і Богдан у паніці пригадав, як вона оце допіру, просто при ньому, шнурувала якийсь несосвітенний корсет на тисячу зав’язок і просила притримати пальцем вузол, а потім вигнулася перед дзеркалом, аж йому перехопило подих, — але Арна вже була без ніякого корсета, геть-чисто без усього, і рядочок її хребців, круглих і тендітних, наче кладка співочої пташки, вібрував і вислизав з-під пальців, і лоскотав щоку пташенячий пух на її голові, і вся вона, летюче диво, відкривалась і линула йому назустріч, і годі було в це повірити.

Він досі не вірив, напівлежачи впоперек ковзкої канапи і роздивляючись себе у величезному, на всю стіну, дзеркалі навпроти: ледь стягнуті джинси, м’які, але помітні кучерики на грудях, причмелена усмішка. А зі сцени вже летіла саксофонно-барабанна какофонія у виконанні «Кадаврів», і ось її перекрило захоплене ревище публіки, а потім ніжний і руйнівний, ледь хрипкуватий і неймовірний голос:

— Якщо тобі…

Двері хряснули, Богдан заледве встиг натягти джинси, а пасок довелося затягувати просто при Костикові, під його відверто глузливим поглядом. Скоса глипнув у дзеркало, щоб переконатися, чи бодай не почервонів.

— Годі валятися, — кинув Костик, хоча ніхто вже давно не валявся, — там два ящики пива від спонсора, ходімо, допоможеш доперти.

— Куди? — дурнувато запитав Богдан.

— До Сірого в багажник. У нього тут дача, кличе відзначити.

Він і гадки не мав, хто такий Сірий, що вони збираються відзначати — мабуть, вдалий концерт? — йому хотілося лиш одного: встигнути повернутися, бути в гримерці, коли Арна закінчить читати і прийде зі сцени, а тому постарався пришвидшитися ще. Йому вже кілька разів це вдавалося самостійно, треба було тільки зосередитися, напружитися, уявити собі час наче плавний рух шестірні, яка, досить лише прокрутити ключ, одразу набирає додаткових обертів. І тоді щось здіймалося і розкручувалося в грудях, кров кілька секунд гупала у скронях, а потім немовби заспокоювалася, хоча насправді й далі пульсувала в іншому, проте вже звичному для організму ритмі, лише в пучках пальців не зникало поколювання і до смішного сповільненими, наче під водою, були рухи навколишніх людей. Навіть Костикові; дивно, він же адміністратор «Кадаврів», він, здавалось би, завжди так живе — в її, Арниному, дзвінкому і стрімкому ритмі.