Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Я і так нікому не належу.
Його хихотіння лоскоче шию:
— Розкажи комусь іншому. Ти просто ніколи не замислювалася про це. Ти, моя маленька, належиш нашій коханій енергофінансовій системі, еквокоординаторам, мережевим провайдерам, програмістам, наприклад мені, що саме собою непогано, і я вже мовчу про твого шефа, як там його…
— Ормос.
— Начхати. І своїм улюбленим квітам, і лахам, і дискам, що там у тебе ще?.. Зажди, забув про головне. Ти вся, цілком і беззастережно, від маківки аж до п’ят, належиш, кайлуючи на нього все життя і не мислячи себе інакше, своєму хроносу. Належала. Досі.
— А…
— А вони, — він робить широкий жест, і ніхто не звертає уваги, — вільні. У них немає нічого свого, лише вони самі. Розумієш? Самі. Належать. Собі.
То й добре. Тепер, позбувшись, наскільки це можливо, страху, я не розумію одного: навіщо я тут?.. і даремно Іґар нагадав про квіти.
Пара навпроти цілується дедалі палкіше, юнакова рука зі срібними-таки ж нігтями блукає смаглявим плечем серед пасом фіалкового волосся, що спадає завісою, крізь яку видно пунктиром, як його друга рука намацала і мне голу грудь. Дивитися на це неможливо, та я не можу примусити себе відвернутися, не можу навіть опустити очі. І відсторонено, самим лише оголеним, прозорим розумом усвідомлюю, що Іґарова рука точнісінько так само, дзеркально і трошечки пародійно погладжує зараз моє плече.
Дзвінкий, такий очікуваний шепіт:
— Ходімо?
Цієї ж таки миті юнак із дівчиною зводяться з-за столу. Перш ніж піти, дівчина схиляється над рудим здорованем і, потершись об його потилицю голими грудьми, перехиляється і дзвінко цмокає в носа. Рудий регоче, і я все здатна зрозуміти, крім його сміху.
Нічого я не здатна зрозуміти.
— Ходімо, — наполегливо і ледь вередливо повторює Іґар.
Старий навпроти лукаво підморгує волошковим оком:
— Іди, дочко.
Вигинаюся, підлітаю, сіпаюся кудись убік, немов сполоханий птах, мерщій до виходу!.. от тільки я не знаю, де тут вихід, куди бігти. Це страшніше за вторгнення в особистий простір, це однаково що з розгону по плечу без шкіри, мов розпеченим у відкриту рану, боляче, нестерпно. Іґар не помітив. Він просто радий, що я йду.
Виходимо надвір. Стає трохи легше.
Фіалковокоса з тонким юнаком ідуть попереду, їх ще видно, вони обплелися одне навколо одного, мов дві ліани в моєму садку — нащо він згадав про квіти?! — так, що ледве тримаються на ногах, ними крутить з боку в бік, від будівлі до будівлі. З-за рогу виходить нам назустріч, затуляючи парочку, ціла зграйка молоді, вони всі яскраві, різні, від них рябіє в очах. Проходять повз нас; хлопця з дівчиною ще видно далеко попереду.
— Зараз поглянемо, куди вони зайдуть, — шепоче Іґар.
— Нащо?
— Бо я не знаю напевно куди. О, диви, тут камера!
Іґар зупиняється і дивиться вгору. Я зводжу погляд і бачу на рівні ледь вище наших голів чорний рухомий клубок, із-під нього проглядається щось металеве, лискуче, деталей не розбереш.
— Що це?
— Веб-камера, кажу. Хотів би я знати, навіщо її тут встромили, мережі ж немає. І хто.
— Що це ворушиться?
— А-а. Не знаю, мабуть, мошва якась.
Він підіймає руку, і чорний рій підноситься зі скляного ока, розсипається на порох і кидається мені в обличчя; панічно махаю руками, мошка зникає миттєво, немов розчиняється в повітрі. Таки справді веб-камера. Від її погляду стає страшніше, ніж від усіх людських укупі, і я тягну Іґара за руку:
— Ходімо.
Іґар сприймає хибно, і всміхається, і починає смішно сопіти на швидкій ході, насилу не зриваючись бігти.
Ту парочку ми вже втратили, так здається мені — але Іґар, дійшовши до будинку на розі, впевнено біжить сходами і відчиняє двері. Тут жодні двері не мають шлюзового коду, не замкнені взагалі.
Всередині напівморок і дивний запах, я не можу його не лише визначити, але й навіть збагнути, огидний він чи навпаки, приваблює, паморочить; а ще напівстерті нечіткі звуки; я завмираю, прислухаючись, але Іґар тягне мене далі, сам-один зчиняючи більший шум, ніж усе навколо, його хрипкувате дихання накладається на його ж лункі кроки, і незграбні рухи, через які щось із гуркотом падає, і нерозбірливе бурмотіння, суцільний довгий ланцюжок плутаних слів, я розбираю лише видихи між ними: Ірмо, Ірмо, Ірмо…
Кричить жінка. Кричить трохи хрипко, довго і співучо, з повторюваними модуляціями, ніколи я не чула такого крику — щоб отак близько, за кілька кроків, за умовною завісою темряви. І ніколи-ніколи не кричала так сама… тобто ні. Кричала — в осяйний момент виходу у Загальний простір, повний зірок.