Смутна доба
- Автор: Смоленчук Микола
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Імекс-ЛТД
- ISBN: 978-966-189-389-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Смутна доба». Краткое содержание книги:
Автор в популярній формі з історичних та особистих позицій висвітлює політичні події, які розгортаються на широких теренах від древнього Афону до Варшави, Києва та Москви, демонструє шлях становлення українського суспільства в епоху середньовіччя, особливості протистояння християнських концесій, роль Запорізького козацтва, як потужної сили, що стає провідною верствою українського народу в боротьбі за збереження його ідентичності на історичній арені Європи. Яскраво показує побут та соціальні відносини в середовищах різних культур і народів, вводячи поряд з історичними особами І.Вишенського, П. Сагайдачного, І. Борецького, К. Острозького, царських і королівських родин Польського та Московського дворів образи вигаданих персонажів. Історія пригод, палкого романтичного кохання молодого козака Тимоша і дівчини Долі розкриває широку панораму духовного і культурного життя України, проводячи читача вуличками хутірського Суботова, гетьманського Чигрина і величного Києва, який поступово повертає собі славу древньої православної столиці.
Його розпитували про січову школу.
— Звідси вона недалеко, на одному з островів у плавнях. Ясна річ, науки учили, до латини включно. Та не тільки. Так на коневі навчився по-справжньому їздити, перевертатися з сідлом, стріляти наскоку. На човнах плавати, пірнати. У нас були такі — на цьому березі пірнають, а на тому — виринуть. Сліди розпізнавати вчили і як їх заплутати. Як багаття розвести, як аркан[219] кинути!
На останній зупинці війська навіть попіл кострищ не розвіявся, козаки наздоганяли Сагайдачного.
Так було до великої татарської переправи, що на вигині Дніпра. Військо тут чомусь перевалило на лівий берег, Левко знайшов десятки доказів.
— Обоз не взяли — повернули його на Січ — бачите сліди? А гармати човнами переправили!..
Він довго розглядав поораний військовим спорядком пісок.
— Нічого не розумію, нащо їм це було потрібно? Та що маємо робити — подались і ми на той бік!
У Левка все виходило вправно — давалась взнаки січова школа. За мить спорядок козаків опинився в саквах, рушниці і ладунки[220] з порохом у правиці, і вони погнали коней на глибінь.
— Швидше, татари!
Справді, з плавнів вирвався човен, наповнений ординцями, за ним ще один, та сміливці уже знаходились посеред течії, пливучи за кіньми.
Козаки досягли лівого берега першими і під зливою стріл зникли у пустельному степові.
Напад
Логвин не з тих, хто зупиняється на півдорозі, кого лякають перешкоди.
Він ще жив у Каневі, далеко від Чигирина, та пошуки дівчини не припиняв. Остання втеча Долі розізлила його ще більше, то вона призвела його до неладів з удовою. Сухоребре дівчисько занадто багато на себе бере, недооцінює його сили!
— Ти ще не знаєш мене, чорнорота! Не таким роги ламав!..
Коли вивідач сам побачив дівчину в Суботові, Логвин вирішив діяти.
«Каштелян на те не піде, бо залежний від підстарости, — міркував. — Мені ж, черкаському старшині, з чигиринським підстаростою дітей не хрестити!»
Гарячково взявся за здійснення свого плану.
Коли Михайло Хмельницький з Покровою поскакали вбік Чигирина, поспішаючи на весілля, вони помітили на березі Тясмину, де дорога звертає до річки, гурт незнайомих вершників у тіні вербового гайка. Один з гурту, здоровий гевал[221], що недоладно сидів на невиразного кольору худоребрій кобилі, Покрові видався знайомим, та козак мав інші клопоти в голові і про вершника на непородистій кобилі швидко забув.
Покрова не помилився, канівського управителя маєтку однорукого він добре запам'ятав від нападу коло гори Московки..
Підстароста з козаками та двома хурами весільного посагу зникли за деревами, і лише тоді люди Логвина з Ситників обережно виїхали на підвищення.
— Їдьте наперед і слідкуйте за тими, хто рухатиметься назустріч, а ми будемо чекати вашого сигналу. Ти зрозумів мене?
— Це і мені їхати? — перепитав Довбня невдоволено.
Двоє одірвалися від загону і стали рухатись вгору на дорогу, швидше боязно, ніж обережно. Вивідач однорукого, котрий очолював вершників, теж не з хороброго десятка — він і носа не показав, поки згори не крикнули, що шлях вільний.
Крались поміж горбами аж до місця, де почався спуск до хутора. Обережно поглядали на село по той бік ручаю, розкидане вздовж глибоченного урочища. Праворуч на притясминській терасі виринув і хутір підстарости, оточений міцним дубовим частокіллям. Це знову наполохало вершників, та передній вже повернув до воріт.
— Хто знає, чого ми приїхали. До Хмеля щодня хтось їде!
Вони збилися коло воріт в нерішучості.
— Нічого не підпалювати, не грабувати, нікого не вбивати. Пан Логвин у разі чого обіцяв голови позносити. Маємо вихопити панночку і привезти до Канева. Зрозуміли мене, телепні?
Двірник підійшов до воріт і відкинув колодку. Ворота лише відхилив, звернувся до старшого, котрий привів загін:
— Хто будете і чого вам треба? Господаря нема вдома!
На нього накинули мішок і зв'язали, всі повалили за ворота. Від повітки гримнув постріл, ще один пролунав десь з конюшні. Посеред двору упав вершник, інший перелякано верещав, ухопившись за руку, з якої юшила кров.
На причілку будинку вивідач з пістолем у руці притиснув до стіни молоденьких покоївок, що вискочили з сіней і втікали кудись вниз, до зривища над річкою.
— Де дівчина, котра учила вашого панича? Чуєте ви, пройди?!
Ті з переляку ледве трималися на ногах. Вони зовсім не упирались.
219
APKАH, а, чол.
1. Довгий мотузок із зашморгом на кінці, за допомогою якого ловлять коней та інших тварин.
2. Гуцульський чоловічий танок.
220
ЛАДУНКА, и, жін., заст. Патронташ.
221
ГEBАЛ, а, чол., фам. Велика неповоротка, незграбна людина.