Смутна доба
- Автор: Смоленчук Микола
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Імекс-ЛТД
- ISBN: 978-966-189-389-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Смутна доба». Краткое содержание книги:
Автор в популярній формі з історичних та особистих позицій висвітлює політичні події, які розгортаються на широких теренах від древнього Афону до Варшави, Києва та Москви, демонструє шлях становлення українського суспільства в епоху середньовіччя, особливості протистояння християнських концесій, роль Запорізького козацтва, як потужної сили, що стає провідною верствою українського народу в боротьбі за збереження його ідентичності на історичній арені Європи. Яскраво показує побут та соціальні відносини в середовищах різних культур і народів, вводячи поряд з історичними особами І.Вишенського, П. Сагайдачного, І. Борецького, К. Острозького, царських і королівських родин Польського та Московського дворів образи вигаданих персонажів. Історія пригод, палкого романтичного кохання молодого козака Тимоша і дівчини Долі розкриває широку панораму духовного і культурного життя України, проводячи читача вуличками хутірського Суботова, гетьманського Чигрина і величного Києва, який поступово повертає собі славу древньої православної столиці.
Вони говорили про другорядне, Тарануха в те не вникав, мав досить своїх клопотів.
Микола Гулевич ще якийсь час терся поблизу фортечних валів, показуючи Вигурі його ґрунти, що доходили одним кінцем до церкви св. Ваала під горою, а другим аж до озер з островом Заньковичами.
Лише коли Вигура кудись зник, Гулевич полегшено зітхнув і повів Тарануху до кам'яних будівель під внутрішніми фортечними стінами.
Ще раз обернувся і відкрив дубові двері до кам'яниці. Мабуть, втомився, бо одразу й присів на ящиках, що поблискували мастилом.
Під самі сволоки непідбитої стелі, в ящиках і без них, лежала зброя — армата старих і нових зразків, від важких фортечних гармат до фальконеток, поблискували гаківниці і полугаківки, старі мушкети на ногах, розмаїта холодна зброя. У напівпідвальних заглибленнях фортечної стіни осібно купчилися порохові барила, висіла на перекладинах кінська збруя та сідла.
— Скажи пану Конашевичу, щоб приганяв обоз. Забирайте, що вам до душі. Бо піду я — де ви дістанете?
— Туди не поспішай, Миколай! — дружньо потиснув його плече Тарануха, вкладаючи в потиск усю свою приязнь.
— Сьогодні і почнемо? — перепитав козак.
— Починайте!..
Три дні на замковому подвір'ї скрипіли мажари, возячи щось важке до дальніх печер. Станіслав Вигура виїхав за своєю ріднею, а Гулевичеву до козаків-візників було байдуже.
Року тисяча шістсот сьомого місяця мая тридцятого дня на вальному[211] сеймі у Варшаві король підписав ключництво і городництво у замку київському Станіславу Вигурі.
Сагайдачний
Гетьман з реєстровцями та колишніми надвірними козаками князя Острозького покинули Київ на світанку і, не гублячи з виду Дніпра, рушили на Низ. Куди вони йшли — знало кілька старшин, на раді про мету походу гетьман наказав мовчати, у війську могли бути ворожі лазутчики[212].
Сагайдачний, природно, знав більше від інших — мав він своїх людей у кримських містах, приносили останні новини низові козацькі дозори. Про набіг на Україну, який готували татари, гетьман довідався ще перед різдвом, коли пішли в улуси[213] ханські гінці з наказом готувати орду до походу.
Кінчалася весна, спали талі води на переправах, тепер жди татарву з Перекопа. Тому й поспішав гетьман до Січі. До нього щоденно приєднувались козаки, що обсіли правий берег середнього Подніпров'я від Крилова до Брацлава. Реєстровців за останній час зросло втричі, Жолкевський так і не пояснив причину такої королівської щедрості — очевидно, з'явилася нова загроза для Речі Посполитої, і Корона знову побігла за допомогою до українського козацтва.
До реєстру потрапили Левко з Отрошем, Тарануху гетьман забрав до себе козаком для особливих доручень, мабуть, врахувавши його службу при князеві Василю-Костянтину.
Набралося уже більше, ніж розраховував гетьман. Останні роки «ґвалти» на покордонні стали звичними, магнати та їх шляхта зганяли з насаджених місць цілі слободи. Ляхи хапали козаків, страчували, кидали до в'язниць, та вони не корились. У війську гетьмана таких було найбільше.
До того ж гетьман знав, коли підіймати козаків, — пішли в похід, як по селах обсіялись, а повернутися треба було до жнив.
Коли нижче Табурища перевалили на запорізькі землі, військо Сагайдачного налічувало десяток тисяч козаків. Зібрані звідусіль, вони ледве трималися купи. За рядами київських реєстровців, які йшли одразу за гетьманом, було ще кілька більш-менш організованих бойових одиниць, решта ж рухались хто як попало. Гетьман, нетерпимий до безпорядку, місця собі не знаходив.
З кількома старшинами, зупинившись на виїзді зі степового байраку, він пропустив повз себе військо аж до обозних волових паровиць, що везли гармати та огньовий запас.
— Перечекаємо, хай пройдуть і вони!..
Обоз виявився немалим, хоч гетьман і не хотів перевантажуватись — мали вони зірвати вихід орди, а не заглиблюватись на чужі землі.
— Циганський табір, а не військо. Деякі навіть запасних коней ведуть, думаєш для чого? Здобич везти!..
211
ВАЛЬНИЙ, вальна, вальне, діал.
1. Якого є багато.
2. Гарний.
212
ЛАЗУТЧИК, а, чол., розм., рідко. Розвідник, переважно у тилу ворога.
213
УЛУС, у, чол.
1. Стійбище кочовиків або селище тюрко-монгольських народів у Центральній і Середній Азії та Сибіру.
2. іст. Володіння монгольського хана на території Центральної Азії і Східної Європи.
3. Адміністративно-територіальна одиниця Якутії, що існувала до 1926 р. і відповідала районові.