Людина без властивостей. Том II

З таким розподілом праці в собі жив і сам Арнгайм. Сидячи в одному зі своїх директорських кабінетів і перевіряючи рахунки зі збуту, він посоромився б міркувати інакше, ніж на комерційний і технічний лад; та якби на карті вже не стояли гроші фірми, він посоромився б не міркувати навпаки й не вимагати, щоб людина була здатна піднестися інакше, ніж хибним шляхом правильности, виконання приписів, дотримання одиниць виміру тощо, результати чого абсолютно неорганічні і, зрештою, несуттєві. Годі й сумніватися, що цей другий шлях називають релігією. Арнгайм писав про це книжки. У них він називав це також міфом, поверненням до простоти, царством душі, одухотворенням економіки, суттю дії тощо, бо це було дуже багатогранне — сказати точніше, воно мало рівно стільки граней, скільки він помічав у собі, коли самовіддано брався за себе, як те й має робити людина, котра бачить перед собою великі завдання. Але така вже була, очевидно, його доля, що у вирішальну годину цей розподіл праці зазнавав краху. Тієї хвилини, коли Арнгайм ладен був кинутися в полум’я своїх почуттів або коли відчував потребу бути таким самим великим і цілісним, як герої давнини, таким самим безтурботним, якою здатна бути лише людина по-справжньому шляхетна, таким до краю релігійним, як цього вимагає глибоко усвідомлена суть кохання, тієї хвилини, отже, коли він, забувши про свої штани й своє майбутнє, ладен був упасти до ніг Діотими, його спиняв якийсь голос. То в ньому невчасно прокидався голос здорового глузду або, як він роздратовано казав сам собі, голос розрахунку й обачливости, голос, який нині повсюди чинить опір життю на широку ногу, таїні почуттів. Арнгайм його ненавидів і воднораз знав, що той голос усе ж таки мав рацію. Бо якби, припустімо, дійшло до так званого медового місяця, то якої форми набуло б їхнє життя з Діотимою потім, коли медовий місяць минув би? Він, Арнгайм, повернувся б до своїх справ і вдвох із нею розв’язував би решту життєвих проблем. Отак і минав би рік, фінансові операції чергувалися б з відпочинком на природі, чергувалися б тваринна й рослинна частини власного буття. Можливо, пощастило б домогтися великого, справді гуманного поєднання діяльности й спокою, людських потреб і краси. Це було дуже добре, перед ним, либонь, і мріла така мета, й, на його думку, хто не вмів геть розслабитися, про все забути, забігти на край світу й, уже нічого не бажаючи, просто лежати собі, сказати б, у самій пов’язці на стегнах, той не мав снаги для великих фінансових операцій. Але в Арнгаймі нуртувало якесь несамовите, німе задоволення, бо все це суперечило тому первісному й кінцевому почуттю, що його викликала в ньому Діотима. Щодня, коли він знов бачив її, цю античну статую з її округлими формами радше на сучасні смаки, його поймало сум’яття, відчуття, немовби сили його тануть, і він уже не здатний впустити у свій внутрішній світ це урівноважене, умиротворене створіння, що гармонійно рухається своєю орбітою. То було не високогуманне чи хоч би просто гуманне почуття, зовсім ні. У цьому стані була вся порожнеча вічности. Він утуплювався у красу коханої поглядом, що, здавалося, шукав її вже тисячу років, а тепер, нарешті знайшовши, раптом лишився без діла, й це призводило до знемоги, вочевидь позначеної рисами оціпеніння, якогось мало не ідіотичного подиву. Почуття вже не давали відповіді на цей надмір вимогливости, порівняти який можна було, власне, хіба що з бажанням, щоб тобою разом із коханою вистрелили з гармати в космос!