Людина без властивостей. Том II

Досі йому ніколи не важко було сказати, що він вважає бездушним. Що нині не бездушне? Окремі такі винятки легко можна було визнати. Десь у глибині своєї пам’яті Арнгайм чув звуки одного вечора камерної музики; в його замку у Бранденбурзькому маркграфстві зібралися друзі; духмяніли пруські липи, друзі були молоді музиканти, яким велося досить нелегко, проте вони, граючи, сповнювали той вечір своїм натхненням; вони вливали в нього душу. Або ще один випадок. Якийсь час він підтримував фінансами одного художника, а оце недавно викидати далі гроші на вітер відмовився. І гадав, що той художник на нього образиться, відчує себе покинутим напризволяще, адже він так і не встиг нічого добитись; довелося сказати йому, що він не один, є й ще художники, котрі потребують допомоги, й такі інші неприємні речі. Натомість той чоловік, зустрівши Арнгайма під час останньої його поїздки, лише твердо поглянув йому в очі, схопив за руку й заявив: «Ви поставили мене в скрутне становище, але я певен: така людина, як ви, нічого не робить без поважної на те причини!» У ньому відчувалася душа справжнього чоловіка, і Арнгайм не проти був іншим разом зробити для того художника що-небудь іще.

Отож у багатьох окремих випадках про душу можна вести мову навіть іще й тепер; Арнгайм завжди надавав цьому великого значення. Та коли доводиться заходити з нею в стосунки безпосередньо й беззастережно, вона обертається на серйозну небезпеку для відвертости. Невже й справді настає час, коли душі сходяться одна з одною, не вдаючись до посередництва почуттів? Чи була яка-небудь мета, не менш висока й значуща, ніж реальні цілі, в тому, щоб спілкуватися одне з одним так, як останнім часом до цього спонукало його самого і його прекрасну подругу їхнє внутрішнє прагнення? Тверезим розумом він жодної миті в це не вірив, і все ж усвідомлював, що сам сприяв тому, щоб у це вірила Діотима.

Арнгайм перебував у стані своєрідного розладу із самим собою. Моральне багатство тісними узами пов’язане з матеріальним; він про це добре знав, і не важко зрозуміти, чому воно так і є. Адже мораль замінює душу логікою; якщо душа не позбавлена моралі, то для неї питань моральних, по суті, вже нема, а є лише питання логічні; вона питає себе, чи підпадає те, що вона хоче зробити, під ту чи ту заповідь, так чи інак потрібно тлумачити її наміри тощо, а це однаково, що обернути розбурханий дикий натовп на гурт дисциплінованих гімнастів, які на команду нахиляються праворуч, розкидають руки й роблять низькі присідання. Одначе логіка передбачає, що все, з чим ми стикаємось, повторюється; цілком очевидно, що якби події змінювались, як у вихорі, де ніщо не повертається, ми ніколи б не сформулювали глибокого відкриття, що А дорівнює А або що більше — це не менше; ні, ми просто мріяли б, і це був би стан, осоружний будь-якому мислителеві. Те саме стосується й моралі, і якби не було нічого такого, що можна повторити, то нам не можна було б нічого й диктувати, а коли не маєш права людям диктувати, то мораль не робить ані найменшої втіхи. А грошам ця властивість повторюватися, характерна для моралі й розуму, притаманна найвищою мірою; вони просто-таки складаються з цієї властивости й розкладають, поки мають стабільну цінність, усі насолоди світу на ті дитячі кубики купівельної спроможности, з яких можна скласти що завгодно. Тому гроші мають мораль і розум; а оскільки не кожна моральна й розумна людина, як відомо, має, навпаки, ще й гроші, то можна дійти висновку, що ці властивості від самого початку закладені в грошах чи принаймні що гроші — вінець морального й розумного існування.