Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Потім наші мандрівники рушили далі. Дорога відбігла від річки й завернула на захід, і тепер на них масивною брилою насувалася південна віднога Гори. Невдовзі вони досягли гірської стежки, яка круто йшла вгору. Вони повільно подерлися нею один по одному і нарешті у другій половині дня досягли вершини гребеня і побачили, як на заході сідає зимове сонце.
Тут вони знайшли рівний майданчик, відкритий із трьох боків, а з півночі відмежований скелею, в якій виднівся пролам, подібний до дверей. Звідси відкривалася широчезна панорама сходу, півдня та заходу.
— За старих часів, — озвався Балін, — тут завжди стояли наші вартові, а ці двері позаду вели до прорубаної у скелі кімнати, що слугувала вартівнею. Довкола Гори було кілька таких сторожових постів. Але за часів нашого добробуту в них ніби й не було великої потреби, тож вартові втратили пильність, — якби не це, ми, можливо, заздалегідь отримали б попередження про появу дракона й усе могло бути інакше... Втім, зараз ми можемо трохи відлежатися тут у безпеці й чимало побачити, залишившись непоміченими.
— Який сенс, якщо нас помітили, коли ми сюди лізли? — заперечив Дорі.
Він раз у раз позирав у бік вершини, ніби очікуючи побачити на ній Смоґа, наче півня на гостроверхому даху.
— Нам треба скористатися цією нагодою, — відказав Торін. — Сьогодні ми не в змозі йти далі.
— Слушно, слушно! — вигукнув Більбо і кинувся на землю.
Сила-силенна народу могла поміститись у вартівні, а в її глибині був вхід до ще однієї кімнатки, ліпше захищеної від холодного вітру. Вона виглядала цілком занедбаною — здається, навіть дикі звірі не забрідали сюди за панування Смоґа. Тут ґноми та Більбо й поскладали своє манаття; дехто відразу ліг і заснув, а інші посідали біля зовнішніх дверей і заходились обговорювати подальші плани. Розмова весь час точилася довкола одного питання: де Смоґ? Вони поглянули на захід — порожньо, на схід — теж порожньо, так само й на півдні не було жодних ознак дракона, але там збиралось у зграю безліч птаства. Друзі дивились у той бік і ламали голови, що б то мало означати, але так і не наблизилися до розгадки, навіть коли вже проглянули перші холодні зорі.
XIV
Вогонь і вода
А зараз, якщо ви, як і ґноми, бажаєте почути вістки про Смоґа, вам доведеться повернутися на два дні назад — до того вечора, коли він розтрощив чарівні двері й, розлючений, полетів геть.
Майже всі мешканці Озерного Міста, званого колись Есґарот, сиділи по домівках, бо зі сходу, затягненого чорними хмарами, налітав пронизливий вітер, — лишень деякі своїм звичаєм гуляли по причалах і милувалися першими зорями, що віддзеркалювалися в озерній гладіні. Самотню Гору з міста майже не було видно за низькими пагорбами на дальньому березі озера, поміж якими з півночі бігла Бистриця. За ясної погоди городяни могли розгледіти лише шпилясту вершину, але вони рідко дивилися на неї, бо вона виглядала похмуро та зловісно навіть у світлі ранку. А тепер її поглинула пітьма.
Раптом вершину осяяв короткий спалах і вона на мить відкрилась очам.
— Погляньте! — гукнув хтось. ~ Знову вогні! Минулої ночі варта бачила, як вони то спалахували, то гасли від опівночі до світанку. Там нагорі щось коїться.
— Може, Король під Горою кує золото, — озвався другий. — Він уже давненько вирушив на північ. Час уже справдитися тому, про що співається в піснях.
— Який король? — кинув третій суворим голосом. — Подобається вам чи ні, але це — нищівне полум’я Дракона, єдиного Короля під Горою, якого ми знаємо.
— Ти завжди віщуєш щось лихе! — дорікнули йому інші. — То повінь, то потруєна риба... Подумай краще про щось веселе!
І тут зненацька між пагорбами спалахнуло яскраве світло й позолотило північний край озера.
— Королю під Горою! — закричали городяни. — Як сонце, гра казна: і золото — рікою, і срібло з вод зрина! Річкою з Гори тече золото! — не вгавали вони, і скрізь повідчинялися вікна і затупотіли сотні квапливих ніг.
У місті знову запанувало страшенне збудження й ентузіазм. Але власник суворого голосу мерщій кинувся до Правителя:
— Дракон! Він летить сюди! Або я останній дурень! — волав він.
— Обрубайте мости! До зброї! До зброї!
Тоді сурми несподівано для всіх засурмили тривогу, і скелястими берегами прокотилася луна. Веселощі припинились, і радість змінилася страхом. Отож, дракон не захопив їх геть зненацька.