Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Він летів так стрімко, що невдовзі вони побачили, як на них мчить ніби червона іскра, стаючи дедалі більшою та яскравішою, — вже не треба було великого розуму, аби здогадатися, що пророцтва збуваються якось не так. Але люди ще мали трохи часу. Весь посуд у місті наповнили водою, всі воїни озброїлися, всі стріли і дротики були напоготові, а міст розібрали і знищили, — щойно тоді посилився жахливий Смоґів рев і води озера заграли вогненно-червоними брижами під моторошними змахами його крил.
Під крики, лемент і голосіння городян він шугнув над ними, метнувся до мосту — й відсахнувся, спантеличений! Міст зник, а його вороги були на острові, звідусіль оточені водою, — надто глибокою, темною та холодною супроти його вогняного подиху. Якби він пірнув в озеро, знялося б стільки пари, що імла оповила б навколишні землі на кілька днів, — але озеро було сильнішим: воно б ураз загасило його полум’я.
Заревівши, дракон знову помчав на місто. Вгору зметнувся рясний град стріл, вони зацокотіли-заторохтіли об його лускату, всіяну самоцвітами броню і, підпалені його диханням, із шипінням посипалися в озеро. Жоден феєрверк, який ви тільки можете собі уявити, не зрівняється з отим нічним видовищем. Від бриніння тятив і пронизливих звуків сурем дракона охопила скажена лють. Уже багато віків ніхто не наважувався чинити йому опір, та й зараз ніхто б не насмілився, якби не чоловік із суворим голосом (його ім’я було Бард), котрий бігав туди-сюди, підбадьорюючи лучників і вмовляючи Правителя битися до останньої стріли.
З пащі дракона виривалося полум’я. Якийсь час він кружляв над людьми високо в повітрі, освітлюючи все озеро; дерева на берегах палахкотіли міддю та кров’ю, знизу по стовбурах металися чорні тіні. Тоді він шугнув униз просто крізь хмару стріл, нетямлячись од люті, не ховаючи від ворогів своїх лускатих боків і прагнучи лише одного: спалити місто.
Коли він кинувся вниз, раз і вдруге, вогонь застрибав по очеретяних дахах і дерев’яних балках, хоча їх заздалегідь змочили водою. Щоразу, щойно кудись падала іскра, сотні рук заливали її водою. Дракон зробив коло і знову шугнув донизу. Один помах його хвоста — і дах ратуші розсипався на порох. Незгасне полум’я високо бурхало в нічне небо. Смоґ налітав ще і ще — і будинок за будинком спалахував, обертаючись на попелище, але жодна стріла не потурбувала дракона і не завдала йому шкоди більше, ніж болотяна муха.
Люди вже навсібіч стрибали у воду. Жінок і дітей зібрали на човнах посеред ярмаркового майдану. Чоловіки склали зброю. Залунали плачі та голосіння, а ще ж зовсім нещодавно тут лунали веселі пісні на честь ґномів. Тепер люди проклинали їхні імена. Правитель кинувся до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти в загальному сум’ятті й урятувати собі життя. Ще трохи — і спустошене місто згорить дотла і зникне з поверхні води.
На це й сподівався дракон. Хай собі напихаються в човни, йому начхати. Він любенько пополює на них, коли вони попливуть, — або хай зіб’ються в купу посеред озера і перемруть голодною смертю. Або ж хай спробують дістатися до берега — він і тут буде напоготові. Незабаром він спалить усі прибережні ліси і спопелить поля та пасовища. Давненько він так не розважався, як зараз, цькуючи мешканців цілого міста!
Але серед палаючих будинків іще трималася жменька лучників, їхнім ватажком був Бард, той самий чоловік із суворим голосом і суворим обличчям, котрого друзі звинувачували у віщуванні повеней і труєння риби, хоча їм були відомі його гідність і мужність. Він був далеким нащадком Ґіріона, Володаря Долу, чиї дружина та дитина втекли колись зі зруйнованого міста вниз по Бистриці. Бард стріляв і стріляв із великого тисового лука, аж поки витратив усі стріли — крім однієї. Вогонь уже наближався до нього. Товариші покинули його. Він востаннє натягнув лук.
Раптом із темряви випурхнув якийсь птах і сів йому на плече. Бард здригнувся — але то був лишень старий дрізд. Птах без остраху підсів до його вуха і почав щось торочити. З подивом Бард виявив, що розуміє дроздову мову, адже сам був родом із Долу.
— Зажди! Зажди! — сказав йому дрізд. — Місяць уже сходить. Відшукай проріху зліва на його грудях, коли він пролітатиме над тобою!
Бард занімів од подиву, а дрізд тим часом розповів йому про все, що трапилося на Горі, та про все, що він чув.
І тоді Бард щосили натягнув тятиву. Дракон знов описував коло над містом і летів досить низько. Коли він був уже зовсім близько, над східним берегом озера зійшов молодик і посріблив його величезні крила.