Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Але щось нове заполонило Тарзанового сина. Він прийшов з відкритим серцем, по-хлоп’ячому радий запропонувати цим людям свою дружбу, — адже вони такі самі людські істоти, як і він. Але його зустріли з підозрою і списами. Вони навіть не спробували вислухати його. Злість і ненависть затопили душу. Хоч Акут наполягав на тому, що треба тікати звідси, Джек уперше прагнув повернутися назад. Йому хотілося битися з тими, хоч розум доводив, що це все безглуздя, що то буде просто пожертва власного життя, якщо він виступить проти цих озброєних чоловіків голіруч, озброєний лише зубами, — бо хлопець уже думав про свої зуби як про бойові ікла, виразно уявляючи можливий бій.

Повільно посуваючись із дерева на дерево, він раз у раз озирався, хоч тепер уже не виключав можливості небезпечного нападу будь-звідки, — спереду чи збоку, — його досвід з левицею не потребував повторення, аби хлопець переконався, що цю науку він засвоїв добре. Позаду, він чув, бігли дикуни з вереском і криками. Він вернувся трішки назад — побачити своїх переслідувачів. Вони не помічали його, бо не вдивлялися у гілля дерев над собою, не думаючи саме там шукати людську істоту. Тим часом хлопець був майже у них перед очима. Ще близько милі вони все шукали, а тоді вернулися до селища. Тут з’явилась та можливість для хлопця, якої він очікував, бо жадоба помсти пульсувала в його крові, аж доки він не зауважив своїх переслідувачів крізь рожевий туман свого гніву.

Коли тубільці рушили до селища, хлопець подався за ними. Акута поблизу не було. Гадаючи, що хлопець не відстає від нього, він посувався далі. Джек більше не мав бажання випробовувати долю, наражаючись на смертоносні списи. Нечутно ковзаючи з гілки на гілку, хлопець невідступно посувався за вояками, що поверталися додому.