Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Але ж хто назвав мене на ймення? Невже я з горя починаю божеволіти і мені ввижаються різні голоси?
Я вийшов з хатини.
У заростях паслась біла кізочка, певно, приручена, бо не злякалась моєї появи. Під пагорком було викопано криницю, а над нею погойдувалась цеберка. За хатиною, у бочці з соляним розчином, мокла очищена від шерсті шкура якоїсь тварини. Я впізнав господарську розпорядливість мого друга.
Але самого його ніде не було видно.
Понад чотири години я проблукав по берегах затоки Спокою, кличучи свого друга. Вирушаючи сюди, я, кваплячись, забув капелюха, і сонце так немилосердно напекло мені голову, що я відчув нудоту, а перед очима в мене появлялись червоні й зелені плями.
Змучений, я добрався до берега і сів відпочити, підперши голову руками.
— Орніччо, — вимовив я крізь сльози, — де ти, мій любий друже?
— Де ти, мій любий друже! — повторив хтось над моєю головою.
Я здивовано озирнувся, але нікого не побачив. Що зі мною?! Голова моя боліла і паморочилась, ноги підгинались, у роті я відчував присмак міді.
Насилу відв'язав я човна і стрибнув у нього. Востаннє я оглянувся на будиночок Орніччо.
— Франческо Руппі, Франческо Руппі! — вигукнув чийсь різкий голос так виразно, що це не могло бути грою уяви.
Я знову вистрибнув з човна на берег. Якась темна постать кинулася мені до ніг. Боже, що це зі мною, адже це просто моя тінь!
У вухах у мене дзвеніло. Я важко дихав, і повітря зі свистом виривалося з грудей.
Раз у раз я облизував свої пошерхлі губи, але вони вмить вкривалися немовби якоюсь кіркою.
Хитаючись, я ступив кілька кроків. Я спирався на весло, але воно ковзало у моїх спітнілих руках.
— Орніччо живий! Орніччо живий! — раптом пролунало у мене над самою головою.
Я відчув у лівому боці грудей нестерпний біль і, схопившись за серце, випустив весло у прибережні кущі, почуваючи, як колючки боляче розривають шкіру на моєму обличчі.
Частина четверта
ДОРОГА ДВОРЯН
Розділ І
ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ
Насилу я розплющую очі.
Кімната така сліпучо-біла, що на очах у мене виступають сльози. Я хочу поворухнутися, але голова мені здається налитою свинцем, така вона важка. А ось поверх ковдри лежить моя рука. Яка вона тонка, біла і ніжна! Скільки часу потрібно було для того, щоб з моїх долонь і пальців зійшли зашкарублі мозолі?
Трикутна тінь швидко пробігає по стелі — це хтось пройшов повз вікно. Я пробую заговорити і сам не впізнаю свого голосу.
Відчиняються двері, і з щілини визирає злякане обличчя Хуана Роси.
— Роса, що зі мною? — питаю я, і мені самому смішно, яким тоненьким голосочком я промовляю.
Я починаю сміятися і сміюсь доти, поки мене не долає приступ кашлю. Хуан Роса так само перелякано дивиться на мене.
— Підійди сюди, Хуаното, — кажу я. — Чого ти боїшся?
Раптом страшний здогад спадає мені на думку, і я оглядаю свої руки, ноги і груди. Ні, на шкірі нема ніяких прищів і плям.
— Ісусе, Маріє, Иосифе, Йоакиме і Анно! — вигукує Роса, не переводячи подиху. — Франческо, ти впізнав мене? Ти не будеш більше кидатися на людей і гризти мотузки, якими тебе зв'язували?
Мені хочеться підняти руку і показати йому, яка вона біла і ніжна, наче у знатної синьйорити, але я не спроможний поворухнутися.
— Навіщо мене зв'язувати? — кажу я, і мене знову охоплює безпричиновий сміх. — Поглянь, я і без мотузків лежу, як зв'язаний.
— Значить, слава богу, ти вже одужуєш! — каже Роса з полегшенням і наважується підійти до мене на кілька кроків. — А ось ще п'ять днів тому ти стогнав у лихоманці і кидався на інших хворих. Лікар Чонка звелів тебе зв'язати як божевільного і зачинити у комірці… Але поглянь, яка це комірка! Поки що в ній зберігають харчі, але взагалі це буде дім для адмірала. Я сам для тебе побілив цю кімнату, бо раніше з щілин виповзали сколопендри і стоноги.
Знесилившись, я заплющую очі.
— Що тобі? — запитує Хуан Роса.
— Хуаното, — жалібно кажу я, — які страхіття мені снилися!
— Дурниці, — відповідає він, — ти марив. Так, безперечно, всі ці жахи — зруйнований форт, мої блукання під палючим сонцем, — все я бачив у маренні…
— Мені наснилося, що наш чудовий Навідад зруйнований. Ти чуєш, Хуаното? — жалібно кажу я.
— Тобі не можна ще так багато розмовляти, — відповідає Роса. — Ось я краще підсаджу тебе, і ти побачиш небо і море.