Чаликушу
- Автор: Гюнтекин Решад Нури
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Григорий Халимоненко
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Чаликушу». Краткое содержание книги:
Була дивна ніч. По хатах вже погасли вогні. На тлі зоряного неба бовваніла чорна, страшна, горбата гора. Я притиснулася руками й лобом до холодної сітчатої огорожі. Довкола тихо, тільки внизу в яру ледь чутно хлюпоче річечка. Там вона не висихає навіть у спеку. У воді відбивався краєчок зоряного неба.
Ось уже догоріли в ліхтариках свічки. Я відчувала, як разом з тим згасанням щезає з мого серця радість. Мою душу поглинув суцільний морок.
Я перебрала в голові всі світлі й чорні дні минулого року. Як давно було все це! Боже, як давно!
У мене дуже тіло. Воно знесе і холод, і злигодні… Знесе без нарікань. Може, я проживу ще сорок, може, навіть п’ятдесят років. І може, й тоді мені доведеться святкувати сумну річницю цієї сумної перемоги. Боже, яке довге життя! Який довгий цей шлях!
Може, у мене тоді не буде вже навіть Мунісе. Я стану сивою. А сподіватимуся, терпляче сподіватимуся. Гаразд, я згодна й на це. Тільки нащо? Чого я сподіваюся? Протягом року я кілька разів не могла стриматись — й плакала. Та ще ніколи мої сльози не були такі гіркі, як сьогодні. Цієї ночі вони обпалювали моє обличчя, мов гарячий свинець. Бо тоді плакали тільки очі, а зараз ридає серце.
1 жовтня
Вже тиждень, як почалися уроки. Майже всі наші вчительки повернулися в Б., навіть Васфіє, котра будь-що хотіла лишитися в Стамбулі. Так і не знайшла бідна роботи в столиці. А Незіге поталанило. Якось у п’ятницю зустрівся їм на березі Золотого Рогу молодий офіцер, котрий провів їх аж до Фатіха. Чоловікам завжди більше подобалася Васфіє. Цього разу було те саме. Офіцер призначив їй у якомусь парку побачення, та, мов на зло, того дня до неї прийшли гості. Васфіє не хотіла обманювати офіцера й попросила подругу;
— Незіге, піди, любцю, перепроси за мене й домовся на інший день.
Незіге увечері прийшла, але сказала, що не бачила офіцера. Тільки щось з нею діялося… За кілька ж днів стало ясно, що Незіге того вечора полонила юного офіцера, і вони за тиждень одружилися.
Васфіє тяжко страждала. їй було тяжко, що ошукала її вірна подруга. Разом з тим вона журилася ще й тому, що тепер теж сама-самісінька. Вона часто каже мені, зітхаючи:
Гай-гай, Феріде-ханим, якими подругами могли б ми бути з вами! Дуже жаль… Ви славна й весела, та бракує вам смаку до життя…
Школа здається мені пташиним гніздом. Скільки там веселої втіхи, коли повилуплюються пташенята.
Кілька днів тому пройшла велика злива з громом і блискавицею. Вона забрала з моєї душі передчасну втому і навіяну палючим спокійним літом тугу. Мені вже легше! Я весела!
17 жовтня
Вже десять днів періщить дощ. Він побив останні квіти, які весною разом зі мною так тішилися сонцем. Тоді їхні прозорі стеблинки тягнулися до світла, поволі набиралися життєдайним соком, а тепер вони тремтять в саду, щуляться, наче хочуть сказати цьому безугавному дощу: «Годі! Облиш-но, доволі…»
Такий самий нещасний вигляд мала, мабуть, і я, коли поверталася увечері зі школи. Я змокла до нитки. Чар-шаф лип до тіла, запинальце — до лиця. Перехожі позирали на мене й посміхалися.
Вдома мене зустріла Мунісе, якась бліда-бліда. її вигляд налякав мене. Чи не застудилася? Силоміць поклала її в ліжко й заварила липовий цвіт. Мунісе вередувала й сміялася, що я така боягузка.
— Абаджим, що людині холод? Хіба ти забула, як я торік зимою сховалася в солому?
Я упоралася біля Мунісе, а самій ще не хотілося лягати. Взяла книжку, лягла на тахту й слухала, як сердито бубонить на даху дощ, завиває в ринві. Ця траурна музика лунає вже два тижні.
Не знаю, скільки минуло часу. Раптом з усієї сили постукали в двері. Хто б це міг бути такої пізньої години?
Одразу відчиняти побоялася, отож перейшла у вітальню й визирнула з джумби [79]. На ганку стояла висока жінка. Вона кутала ліхтар, який тримала в руці, й одночасно ховалася від дощу сама. Світло ліхтаря відбивалося в калюжі.
— Хто там? — запитала я.
Мені відповів тремтячий голос:
— Відчиніть. Мені треба побачити Феріде-ханим.
Я відчинила двері, а сама тремтіла. З того злощасного вечора в Стамбулі незнайомі жінки, приходячи на мій поріг, лякають мене. Варто було мені почути, що мене шукає незнайома жінка, як я вже сподівалася чогось лихого.
Жінка стала на порозі й підняла ліхтар, щоб роздивитися. Я побачила бліде обличчя й сумні очі.
Це обличчя й голос підбадьорили мене трохи. Я навіть не питала, хто вона й чому прийшла.
— Проходьте, будь ласка, — повела я рукою до дверей вітальні.
79
Д ж у м б а — вікно з опуклими гратами в східних містах.