Чаликушу

— Так. Це тому, що ніколи в житті Юсуф-ефенді не був ще такий щасливий і в той же час нещасний, як сьогодні…

— Чому? — здивувалася я.

Васфіє пильно глянула мені в очі, потім схилилася головою на мої плечі й шепнула:

— Мовчи… Давай слухати…

Сьогодні Юсуф-ефенді співав тільки старовинних пісень. Я ще ніколи не чула їх. Щоразу, коли він доспівував, у мене стискалося серце: «Все… Невже більше не співатиме?» Та він співав одну за одною. Очі його заплющилися, він ледь зблід, обличчя зросилося кількома крапелинками поту. Я не могла одвести свого погляду від тих заплющених очей. І раптом побачила, як по його щоках покотилися сльози. Біль так і пройняв моє серце. Хіба не гріх так замучити хвору людину. Я не втрималася і, ледь закінчилася пісня, сказала:

— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?

Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:

«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».

Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.

Всг розгубилися, у мене вихопилося:

— Це все ми. Нащо так заморили його.

І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.

— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.

Композитор ледь усміхнувся й одказав:

— Нічого… Це буває зі мною.

Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.

Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.

— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.

Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:

— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?

Я здивовано глянула на неї:

— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.

Та не йняла віри:

— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.

Я засміялася й знизала плечима:

— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…

— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!

Від несподіванки я затулилася руками.

На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.

25 липня

Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.