Чаликушу

Так, я сама її одягала, сама накинула напинальце. В Б. є звичай вплітати в косу сріблясту нитку, яку носить наречена. Кажуть, це приносить щастя. Як я не відмовлялася, мати Джеміле вплела мені в коси маленьку стрічечку. Довелося примиритися.

Мені дуже хотілося побачити лейтенанта. Я могла повірити, що вони щасливі, тільки побачивши їх поруч. Та я так і не побачила його, бо пішла з весілля рано.

Жінки цілий вечір нишком позирали на мене та перешіптувалися. Тільки й чути було слово «Шовкопряд».

Товста дружина голови муніципалітету, уся в золоті та діамантах, пильно глянула на мене й голосно, навіть я почула, сказала жінкам:

— Але ж і Шовкопряд! Така й справді може зв’ялити… Нудить світом безталанний, та є чого!..

Мені несила було все це слухати, я попросила в матері Джеміле пробачення, сказала, що зле почуваюся, й пішла.

Правда, перед цим стара мати показала мені дочку, яка стояла в колі моїх колег, і промовила:

Вчительки дають настанови Джеміле. Ви, панно, теж порадьте їй…

Я усміхнулася й погодилася виконати це просте бажання. Ми стали з Джеміле ледь осторонь, і я сказала:

— Джеміле, мати просила, щоб я, як твоя вчителька, що-небудь порадила тобі. Та що… Найліпшу раду дало тобі серце. Я хочу сказати тільки ось що… Дитино моя… Якщо перед тим, як прийде твій наречений, хтось скаже, що тебе на вулиці чекає незнайома жінка й хоче поговорити з тобою віч-на-віч, не слухай нікого, тікай від тієї жінки, сховай свою голову на дужих грудях лейтенанта. Гляди ж…

Як же тільки здивувалася Джеміле! Та й не диво. Навіть я сама дивуюся й питаю себе, який зміст ховали ті слова. Питаю, ніби сама почула їх від когось іншого.

27 серпня

Сьогодні увечері в нашому садку було весело. Ми з Мунісе запросили на вечерю Хаджі-калфу. Я жартома якось купила кілька червоненьких паперових ліхтариків, а потім ми взяли та почіпляли їх на гілочках тоненького мигдалевого дерева, якраз над столом. Хаджі-калфа аж вигукнув захоплено:

— Гей, та це ж не вечеря, а свято Десятого липня [78].

Я усміхнулася:

— Сьогоднішній вечір — це моє Десяте липня…

Так, сьогодні свято мого звільнення. Якраз рік тому Чаликушу вирвалася з клітки. Рік — це триста шістдесят п’ять днів. Як багато!

На початку вечора я була весела, весь час сміялася, жартувала, та ще так, що мадам із Самат’ї заливалася з реготу. Повненький видочок Гайкануш сяяв радістю й зробився такого самого кольору, як мої ліхтарики. Хаджі-калфа ж приплескував себе по колінах і теж сміявся не вгаваючи.

— Дочко, чи в тобі сьогодні шайтаненя сидить, га? — питав він час від часу.

До пізньої години балакали ми, коли ж настав час прощатися, я подарувала Гайкануш і Мірату по червоненькому ліхтарику.

Мунісе так набігалася за цілий день, що куняла вже й за столом. Я поклала її спати, а сама лишилася в саду.